Останнім часом спостерігається пожвавлення великих світових гравців у зовнішньополітичних відносинах. У березні спецпредставник КНР у справах Євразії Лі Хуей відвідав РФ, Україну та країни ЄС. Глава МЗС Франції нещодавно відвідав Пекін, а згодом китайський лідер Сі поїде до президента Макрона.
Днями у КНР з дводенним візитом побував очільник МЗС РФ Лавров, а згодом приїде і російський диктатор Путін. За кілька днів до Китаю завітає канцлер Німеччини Шольц. Важливим для України був і візит голови МЗС Великої Британії Девіда Кемерона.
Всі ці перемовини на високому рівні відбуваються напередодні червневого саміту миру у Швейцарії, на якому очільники держав мають обговорювати українську Формулу миру.
Своїми думками стосовно останніх зовнішньополітичних рухів провідних країн світу в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився політичний аналітик, публіцист Віталій Портников.
– Діалог між Європою і Китаєм знову набирає обертів. Після того як Китай відвідав міністр закордонних справ Франції, до КНР приїде канцлер Німеччини Шольц. У травні до Макрона завітає вже Сі Цзіньпін, який до того ж відвідає Угорщину та Сербію.
– У Китаю з Францією та Німеччиною серйозні економічні взаємовідносини. Тому Сі Цзіньпін хотів би мати розуміння з провідними країнами ЄС на тлі тих непростих відносин, які у нього існують із США. І очевидно, що для Франції та Німеччини також важлива співпраця з КНР, насамперед економічна. Саме тому нинішнє пожвавлення сторін і пов’язане з намаганням вибудувати більш комфортні економічні взаємини. Такі, щоби на них не впливали можливі елементи загострення американсько-китайських відносин.
– Зустріч у Парижі між Макроном та Сі відбудеться через рік після візиту президента Франції до Китаю. Вже тоді він активно просував тезу про стратегічну автономію Європи на чолі з Францією, щоб стати “третьою наддержавою”. Мовляв, для цього ЄС повинен зменшити свою енергетичну та військову залежність від США. Китайці з ентузіазмом підтримують цю концепцію та й взагалі будь-які концепції, що дозволять послабити вплив Штатів у світі. Здається, сьогодні доволі слушний час для Китаю, щоб посилити акцент на цьому напрямі, зважаючи на слабкість американців.
– Звісно, ЄС може вважати, що він не має бути безпосереднім учасником китайсько-американських відносин, які насамперед пов’язані з ситуацією в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Але разом із цим абсолютно очевидно, що і США в такому разі можуть дистанціюватися від тих проблем, які пов’язані з безпекою європейського континенту, чого європейцям не хотілося б. Тому я би обережно сприймав будь-які заяви, пов’язані зі стратегічною автономією Європи від китайсько-американських проблем.
Я нагадаю, що нинішні конфлікти – це протистояння між авторитаризмом і демократією. І тут важко створити якусь автономну лінію в будь-якій державі. Тому що, коли США запроваджують санкції проти КНР через його допомогу РФ чи попереджають Китай про неможливість російсько-китайського військового співробітництва, у Франції чи Німеччини буде така ж сама позиція, адже вони на стороні демократії.
– Днями Китай також відвідав глава МЗС РФ Лавров. Головні теми – майбутній візит Путіна та Україна. Через рік після оприлюднення “мирного плану КНР з 12 кроків” він, здається, стає певною альтернативою Формулі миру президента України Володимира Зеленського. Це підтверджують і в РФ, заявляючи, що “китайський мирний план найбільш чіткий“.
– Лавров, очевидно, їздив обговорити деталі майбутнього візиту Путіна до Китаю. Також ще одна більш аніж можлива причина – обговорити спільні дії Москви і Пекіну з погляду варіантів закінчення того, що в КНР називається “українською кризою”. Зрозуміло, що в китайців є свої погляди на те, як ця війна має закінчитися.
– А які це погляди і чи можуть вони планувати такий собі паралельний мирний процес на свій лад?
– Їхні погляди здебільшого збігаються із поглядами російського керівника. Стосовно паралельного форуму, то вони можуть його готувати. Це буде така собі дипломатична гра. В принципі, і сам форум у Женеві є насправді дипломатичною грою. Адже сама ідея, що можуть зібратися якісь країни, навіть за участю Китаю, і схвалити Формулу миру українського президента, а потім застосувати її проти Росії – це лише політична фантастика, адже Москва може просто це ігнорувати, що вона зазвичай і зробить. Треба розуміти, що реальний тиск і дипломатичні заяви – абсолютно різні речі.
– Що заважає реальному тиску на РФ?
– Звичайно, якщо можна було би домогтися від країн Глобального Півдня, щоби вони перестали купувати російські енергоносії, то РФ принаймні могла б замислитися щодо того, щоб зупинити воєнні дії на території України на тій лінії, на якій вже перебувають війська. Але якщо РФ продовжує за рахунок Китаю, Індії збагачуватись і створювати можливості для мілітаризації своєї економіки, то ніяких підстав у РФ закінчувати цю війну, в принципі, не існує. І ніякий Форум миру в Женеві навіть на крок не наблизить можливість цього завершення.
До того ж ми маємо справу із двома картинами світу. На Заході можуть вважати, що рано чи пізно Росія усвідомить, що її протистояння з цивілізованим світом, економічні санкції, її орієнтири на Китай заважають самій російській економіці, державності, суперечать національним інтересам, і якщо продовжувати допомогу Україні, то рано чи пізно Кремль піде на поступки і відмовиться від війни.
У Китаї вважають абсолютно протилежно, що вже Україна рано чи пізно усвідомить, що продовження війни з Росією призведе до істотного зменшення її населення, до краху економіки і до захоплення нових територій російською армією. І що рано чи пізно Україна усвідомить, що єдиний вихід для її збереження – домовленості з РФ на російських умовах, перехід у її сферу впливу, збереження для української державності території, яка буде погоджена з Росією, котра буде у сфері впливу Китаю. Тоді КНР буде готова мати хороші відносини і навіть допомагати відновленню економіки України. Тобто обидві сторони чекають, що одна з них буде більш розсудлива і адекватна.
Причому для Заходу адекватність – розуміння Росією необхідності відновлення відносин із Заходом. Для Китаю адекватність України – розуміння, що для колишніх радянських республік немає ніякого іншого виходу, як повернутися в сферу впливу метрополії, тобто РФ.
Адже Китай ніколи не давав конкретної відповіді на питання, що він має на увазі під територіальною цілісністю України. Це Туреччина чітко говорить, що Крим – українська територія, як і Схід, і Південь.
Китай жодного разу не заявив, що вони вважають Крим, Донецьку, Луганську, Херсонську і Запорізьку області невід’ємною частиною України, і без повернення українського суверенітету над цими територіями не можна говорити про справедливе закінчення війни. Тому й очевидно, чого прагне Китай.
– Ви зазначили, що Москва та Пекін обговорюють спільні дії з погляду варіантів закінчення “української кризи”. Що саме вони можуть “готувати“?
– Перший момент – Китай наполягає на участі РФ у мирній конференції в Женеві, де буде присутня більшість країн Глобального Півдня. Пропонується альтернативний мирний план, і більшість цих країн підтримають не українську, а китайську, тобто, по суті, російську формулу врегулювання. Це одна можливість для пастки.
Друга – такий самий варіант відбувається без участі Росії. Тобто Китай приїжджає, РФ – ні. Китай пропонує своє бачення ситуації, яке, по суті, є китайсько-російським. І знову ж таки більшість країн Глобального Півдня погоджується з цим баченням. І стає очевидно, що українська Формула миру підтримується тільки Україною і Заходом. А весь світ підтримує іншу формулу миру з припинення війни на тій лінії, на якій будуть перебувати війська. І підтримує скасування санкцій проти Росії як необхідну умову будь-яких мирних перемовин.
І третій варіант – проведення Китаєм альтернативного миротворчого форуму з Росією, в якому візьмуть участь арифметично більше держав, ніж ті, які будуть брати участь у формі в Женеві, щоб показати, що більшість світу виступає не за продовження війни для звільнення української території, а за негайне припинення вогню, щоб, мовляв, запобігти подальшій загибелі українського населення та військових і російських військових.
Ось логіка цих трьох пасток. Таким чином, всі дипломатичні зусилля Києва та наших західних союзників будуть майстерно нівельовані керівництвом РФ та КНР. Це те, що Лавров спокійно міг обговорювати з китайцями.
– На Заході розуміють цю загрозу?
– Так, прекрасно усвідомлюють усю небезпеку такого розвитку подій. І те, що замість того, щоб примусити Китай відмовитися принаймні від воєнного співробітництва із Росією, захід може пошитися в дурні на важливій міжнародній конференції, під час якої має бути продемонстрована підтримка України у її бажанні відновити свою територіальну цілісність, і взагалі повернутися до принципів зруйнованого Путіним міжнародного права. І саме тому і Шольц, і Макрон будуть намагатися пояснити Сі Цзіньпіну, наскільки небезпечною є ситуація, за якої РФ у разі ухвалення так званого китайського мирного плану отримає карт-бланш на те, щоби силою змінювати кордони сусідніх держав.
Але очевидно й те, що Китай прекрасно усвідомлює: якщо Росії вдасться довести таке своє право сили цивілізованому світові, завтра він отримає такі ж можливості тиску на сусідні держави.
– Ще один знаковий для України візит – глава МЗС Британії Кемерон відвідав США та зустрівся з Трампом, аби переконати його не гальмувати пакет допомоги для України. Здається, у нього не вийшло.
– Так, ми ще раз переконалися, що Трамп залишається на своїх позиціях, як і радикальні республіканці. При цьому Кемерон не зустрівся зі спікером Палати представників Джонсом під час свого візиту. Хоча бажав цього.
А як відомо, від нього залежить, чи буде поставлено законопроєкт про допомогу Україні на голосування. Тож британські медіа вважають, що лорд Кемерон зазнав поразки у своїх спробах переконати Трампа.
– Тобто це означає, що пакету допомоги від США не буде в найближчий час, а можливо, і взагалі?
Я не бачу поки що підстав говорити, що буде з пакетом. Те, що відбувається навколо нього, я вважаю просто зволіканням до президентських виборів у США. Якщо в ситуацію може втрутитися якась ще складова, про яку ми не можемо до кінця розуміти, то все можливо. Наприклад, Джонсон домовиться з адміністрацією Байдена стосовно своїх інтересів чи й ризикне розривом з Трампом. Або спробує переконати його в тому, що такий крок не призведе до значного посилення позиції чинної адміністрації і не позначиться на кампанії експрезидента.
Однак поки що не видно очевидних ознак для такого розвитку подій. Тому оптимізму замало.
