Дмитро Лінартович – заслужений артист України, актор театру, кіно і дубляжу. У 2015 році брав участь в АТО. З перших днів повномасштабного російського вторгнення став до лав тероборони. Пізніше підписав контракт, пройшов відбір у десантно-штурмові війська. Воював на Херсонському напрямку, у районі Бахмута на Донеччині.
Відео дня
У січні 2023 року Дмитро Лінартович отримав важке поранення під Соледаром. На весь світ прогриміла його полум’яна промова, де артист із перебинтованим обличчям, прямо з евакуаційних нош, звертається до українців: “Ми на Богом даній землі! Нас ніколи не зламати! Ми перемагаємо! Слава Україні!”. В інтерв’ю ОBOZ.UA актор та офіцер ЗСУ розповів про своє сьогодення і поділився думками про те, як Україна може вийти переможницею зі страшної війни.
– Яким для вас був страшний день 24 лютого 2022 року? Як дізналися про те, що почалося російське вторгнення?
– Перебував у Києві. Зателефонував батько (режисер Костянтин Лінартович. – Ред.), сказав: “Війна почалася”. Потім мама (театральна акторка Наталія Заболотна. – Ред.), дзвонили інші родичі. Чи готувався до вторгнення? Не було в мене навіть тривожної валізки – я про це не думав. Казали знайомі буквально за два тижні: “Дмитре, закупи свічки, сірники, сіль”. Однак я не особливо прислухався. Скажу більше: у мене і пального не було в достатній кількості. Але вдалося вихопити останні краплини сотого бензину, який, у принципі, мав на моїй автівці перепалити всі патрубки. Це не мій бензин, але мені вдалося довезти на ньому рідних до Богуслава.
Вже на наступний ранок погнав на Київ. Подався до територіальної оборони. Письменник Сергій Пантюк – він зараз теж у ЗСУ – організував мені місце. Спочатку перебували в Києві, потім нас перевели в область. Згодом пройшов фахову підготовку на розвідника, отримав розподілення в десантно-штурмові війська. Пішов на фронт із позивним “Світ”.
– Війна вас змінила? Актор Даніїл Мірешкін, який воює в “Азові”, розповідав нам в інтерв’ю, що став дуже категоричним.
– Звісно, змінила, бо після того, що побачив, пройшов, пережив стільки смертей товаришів, як може бути інакше? Все це дуже впливає. Однак занадто категоричним я до кінця не можу бути, тому що перебуваю все ж таки в соціумі. Волію не лише відверто говорити, а й уважно споглядати, акцентувати на деталях. Я член спілки “Реабілітаційної сили України”, де реалізується національна програма реабілітації учасників та учасниць бойових дій. Знаю, що таке посттравматичний синдром – сам це проходив. Коли мене пораненого вивозили з “нуля”, був на так званій розфасовці тіл. Мені про це розповідали пізніше, у той час перебував без свідомості. Що це таке? Лежать тіла, перевіряють: дихає чи ні. Якщо є ознаки життя, швидко на ноші – і евакуюють. Мені пощастило, врятували.
– Дмитре, скажіть, чи передивляєтеся з часом епічне відео, на якому героїчно звертаєтеся до українців?
– Спеціально не передивляюся, але бачу, коли запрошують телевізійники для інтерв’ю в студії, вони показують. Я не люблю той ролик, мені морально важко згадувати. Людина, яка не знає, чи виживе, випадково помічає, що в телефоні залишилося трохи заряду, натискає на кнопку і починає записувати… Цілком імовірно, що це відео мало такий розголос, бо я публічна людина. А скільки таких хлопців і дівчат на фронті? Мій випадок – один із дуже великої кількості.
– Рани довго загоювалися?
– Я продовжую лікуватися, хоча два роки вже минуло. Один уламок з голови витягли, інший досі там. У спині їх було до біса. Я не знаю, як буду за кордон після війни виїжджати, не пускатиме металошукач (усміхається). Однак реабілітація триває – у подробиці діагнозів вдаватися не хочу.
– Час від часу вам вдається зніматися в кіно, грати в театрі. Остання ваша кіноробота “Та, що зігріє тебе”, про взаємини пари військових, буде показана в середині червня на фестивалі “Миколайчук OPEN” у Чернівцях.
– Цю картину зняв молодий режисер Владислав Орєхов, учень Михайла Іллєнка. Сценарій фільму написаний за оповіданням Сергія Жадана. Стрічка вже гучно прокотилася європейськими фестивалями, а в Києві моя партнерка по знімальному майданчику, акторка Ірина Бубякіна виборола перемогу в номінації “Найкраща жіноча роль” на кінофестивалі “Пролог”. Про що фільм? Повернувшись із бойових, пара військових влаштовує побачення в готельному номері прифронтового міста. Я граю воїна з позивним “Фенікс”, Ірина – медикиню, якій довелося теж багато чого побачити на цій війні.
– Свого часу вас зробив відомим фільм Михайла Іллєнка “Той, хто пройшов крізь вогонь” про військового пілота Івана Доценка, що родом з Полтавщини, який, потрапивши після Другої світової до Канади, став вождем індіанського племені. Нині, перебуваючи на цій війні, ви зустрічали героїв, яких відчайдушно хотілося би втілити на екрані?
– Так склалося, що в цьому випадку я дотримуюся біблійського виразу: не сотвори собі кумира. Так батьки мене змалку навчили – ідолів у мене немає. Знаєте чому? Поясню. У мене дуже насичений життєвий шлях – творчий, військовий. Я бачив акторів, дуже хороших, які мріяли зіграти якусь роль – прямо відчайдушно, як ви кажете. А не складається доля, тому починають гризти себе внутрішніми муками (“не реалізований” і таке інше). Тому я ніколи не марю таким.
Окрім того, у мене є мій словоспів – пишу вірші, накладаю на них музику, виконую для поранених військових у госпіталях, взяв своєрідне шефство над навчальними закладами. Боюся виглядати безапеляційним, проте ми можемо мати справу в найближчому майбутньому, як писав колись Хемінгуей, з втраченим поколінням. Під час війни освітня програма просідає, мало хто займається теперішніми старшокласниками на належному рівні. І от для того існуємо ми: треба ходити, наживо спілкуватись, витягати їх із капсул, у які позаривалися з соцмережами в обіймах.
А щодо цікавих персонажів на війні, про яких запитуєте, то вони всі там герої. Багато хто з побратимів уже пішов у засвіти. З мого розвідвзводу практично нікого серед живих не залишилося. І вони мені казали: “Дімо, якщо виживеш, говори за нас”. І я від їхнього імені виговорююся, з них списую характери, розповідаю про їхні долі.
Дуже різні чоловіки зараз у ЗСУ. Це може бути колишній двірник, а поряд з ним бізнесмен, що має кілька квартир біля престижного столичного парку “Наталка”. Це Юрій Гапоненко, позивний “Байкер”. Йому вже було далеко за 50, коли придбав снайперську гвинтівку і пішов добровольцем на війну. Загинув у Бахмуті – посмертно Герой України. От про таких людей я пишу. Виходжу на аудиторії на пів тисячі людей, але погоджуюся на виступи, куди приходять близько десятка слухачів. З хлопцями у госпіталі, як то кажуть, ми на одній хімії – це терті калачі, розуміємо один одного з напівпогляду. І хоча сам ще не до кінця оговтався після поранення, працюю натхненно, не вмію на пів ноги.
– Не секрет, що до війни українські актори продовжували виходити на знімальні майданчики з росіянами, а деякі їздили на зйомки до Москви. Ви мали подібні пропозиції?
– Пропонували, але я відмовлявся, не лізе в мене московитська мова, розумієте? Прошивка в мене українська – червоними та чорними нитками. Тому, напевно, не купився, не спаплюжився. Окрім того, в мене було голодне дитинство. У прямому сенсі цього слова: забіг додому, води попив – і у футбол ганяєш по кілька годин. Ввечері перепали шматок хліба та якась сосиска – і чудово. Батьки не крали, отримували як всі. До такого життя звик – мені багато не треба. А купувалися росіянами наші актори, хто хотів, щоб на столі були наїдки хороші, мати теплі хати – таких пантрували.
А якщо бачили, що режисер чи актор талановитий, то до Москви переманювали. Ось тобі гонорар хороший – іди до нас. Але і в Україні було чимало митців, які зневажали та знецінювати своє, поглядаючи у бік сусідів. Отак ми жили. Мені пропонували всілякі речі, навіть пробували вербувати. Це звичайна річ: творча особистість, є інтелект – якраз те, що треба. Радянські методи нікуди не пішли, система залишалася.
– Ваш колега по акторському цеху Володимир Ращук розповідав нам в інтерв’ю неймовірні історії про дива на фронті. Мовляв, молитви дружини не раз його рятували в боях.
– Багато хто каже, що це дуже допомагає, але я, навпаки, став атеїстом. Якщо ти перебуваєш в об’єкті щільного обстрілу, де на один квадратний метр прилітає все, що тільки можливо, то в що б не вірив, шансів залишитися цілим майже немає. Наше тіло дуже беззахисне. А душа? Коли я отримав поранення, відчував, що душа просто готова порватися від болю. Ми кажемо, що вона безсмертна, то чому так мучиться? Я спілкувався з науковцями, відомими лікарями, багато хто говорить про те, що після відмирання нейронів головного мозку далі все – вічна темрява.
Але це суб’єктивні речі. Вірити все ж таки краще. Просто ви запитали, і я відповів на досвіді, який пройшов. Проте інших закликаю: розвивайте свою віру. Я пробував різне, а після фронту став дуже спокійно до всього ставитися. До храмів не ходжу, хоча от нещодавно був. Друг, актор Театру Лесі Українки, каже: давай в церкву зайдемо. Мені запропонували на папірець виписати імена тих, кого треба згадати. Я написав позивні – весь листок ними списав. Підійшла до мене жіночка: “Пане військовослужбовець, ви б не могли написати прізвище, ім’я?”. “Не можу, не пам’ятаю”, – відповів. Вона повела до священника: “Можете зробити виняток?”. Він обійняв мене і без зайвих слів пішов читати: “Добре-добре”.
– Як рідні поставилися до вашого рішення йти на фронт?
– Спочатку ніхто не знав про це, я мовчки пішов. Це потім уже почалося, коли дізналися батьки (усміхається). Так сталося, що з дружиною ми розлучилися. Вона з синами нині мешкає за океаном. У перший день вторгнення відвіз їх до Богуслава. Там, як і по всій Україні на той час, було непросто – прильоти, стрес. Люди почали рухатися далі. Вона мені: “Дімо, як думаєш?” Кажу: “Що тобі інтуїція підказує? Жінки добре відчувають”. І вони поїхали до Польщі. Потім – до Італії, згодом – знову перебралися. І ухвалили з дружиною спільне рішення, що ми вже не пара. Діти залишаються моїми синами. Коли приїдуть в Україну, обов’язково візьму за руку, поводжу, розкажу. Я ними опікуюсь, допомагаю, виходжу на зв’язок. Мої сини – два козаки. Я люблю їх, з повагою ставлюся до своєї колишньої дружини, дякую, що подарувала мені прекрасних дітей. Просто що прикрашати: вона – там, я – тут. Зараз живу один.
– Знаю, що військові дуже не люблять запитання про те, коли закінчиться війна. Але все-таки спробую поговорити з вами про це.
– Почнемо з того, що війна триває тисячу років. І ніколи не закінчиться, доки існує сусідня держава. Навіть якщо тимчасово стабілізується ситуація, глобально нічого не припиниться. Бо у них амбіції: заволодіти Україною повністю. А ми думаємо, що прийде американець або європеєць і нам допоможе? Ні. Поки ми самі не почнемо гуртуватися, прибравши дві речі – заздрість і зраду, не буде ладу. Зараз не можна капсулюватись, йти в себе, замикатись, треба гуртом рухатись.
Шовіністські погляди в росіян у крові. Вони досі вважають, що мають право над нами панувати. Імперські замашки та наративи – ці цькувальні інституції пропрацьовані століттями, система дуже глибока. Вони живуть з воєн, з того, що знущаються з інших, намагаються тиснути, ображають. Якщо цього в них не буде, припиняють своє існування, не буде звідки черпати енергію. Тому треба бити щосили, присікати хижі наміри, виборювати свободу. Здаватись – не маємо права. Потрібно боротися за те, що залишимо нащадкам. Наш час от такий.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Катериною Тишкевич – про три дні в комі, підставу зрадниці Байрак та шлюб із відомим актором.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
