Сашка Чорного часто називають “російським поетом Срібної доби”, забуваючи про те, що половина його недовгого життя тісно пов’язана з Україною. Він народився в Одесі, де дворик його дитинства по вулиці Рішельєвській, 74 не тільки вцілів, а й практично не змінився до наших днів. Прикмети часу, навіть якщо вони і є в ньому, незначні, не кажучи вже про знаменитий ринок Привоз, що розташований за два квартали від нього, на який він часто бігав з братами.
Відео дня
Жив у родичів і навчався у гімназії у Білій Церкві, якій присвятив свої вірші: “Місяць спокійно з висоти Над Білою Церквою сяє…”, а потім у Житомирі, де він жив у прийомній сім’ї на вулиці Великій Бердичівській у флігелі Маріїнської жіночої гімназії, а ставши дорослим, ще й працював. Літературні критики та біографи поета вважають, що саме в цьому українському місті, незважаючи на тихе та розмірене провінційне його існування (“Зимою життя в Житомирі сонливе як сурок…”), Чорний вперше відчув себе поетом, який пише не тільки для себе, а й для інших.
Раннє дитинство в Одесі
Саша Чорний (при народженні його звали Олександром Глікбергом) народився в Одесі 1 жовтня за новим стилем (13 жовтня за старим) 1880 року в єврейській родині. Його батько, Мендель Давидович, був дипломованим провізором – він закінчив Університет Святого Володимира у Києві та став роз’їзним представником хімічної фірми, що випускала зокрема й “тройний” одеколон. Мати, Мар’ям Меєрівна, походила з купецької родини, а от прізвище батька, як і дівоче прізвище матері, було однакове – Глікберг, можливо, вони були далекими родичами. Ранні роки Саші пройшли в колоритному одеському дворику старого будинку з численними сходами і балконами, на яких сохла свіжовипрана білизна і де пахло смаженою рибою, периметром якого обмежувався його світ, який здавався йому в ті часи величезним.
“Без права надходження”
Коли настав час вступати до гімназії, батько відвіз Сашу до Білої Церкви, до родичів. Першого року хлопчика не взяли – на нього не вистачило квоти, за якою до навчальних закладів приймали єврейських дітей. Батьки знайшли вихід із ситуації: вони хрестили сина, і наступного року разом із сестрою Лідією знову відправили його до Білої Церкви. Цього разу він вступив, але за кілька років Сашка Глікберга із навчального закладу виключили: про те, чому це сталося, історія замовчує. Батько, використовуючи свої зв’язки, а, можливо, і гроші, влаштував недолугого сина до 2-ї Петербурзької прогімназії, але через проблеми з точними науками, зокрема з алгеброю, Сашу залишають на другий рік, що викликало гнів його батька, який залишив його без утримання. Хлопчик залишився без засобів для існування – у нього не було грошей ні на їжу, ні на одяг, ні на оплату кімнати, яку він винаймав у господині. Так Сашко прожив цілий рік: він голодував і вдягався в обноски, добре хоч господиня не викинула його на вулицю, але з кімнати йому таки довелося з’їхати – він жив у кутку під сходами.
Поява прийомного батька
Дізнавшись про пригоди хлопчика з фейлетону “Зрізався по алгебрі”, опублікованому в газеті “Син Батьківщини”, його взяв під свою опіку чиновник із Житомира Костянтин Костянтинович Роше, який став Сашкові прийомним батьком. Він влаштував хлопчика на навчання до 2-ї Житомирської гімназії. Жилося йому в той час непогано: бездітний Костянтин Костянтинович, який незадовго до зустрічі з Сашком поховав прийомного сина, відчував до нього батьківські почуття, а мати займалася з хлопчиком німецькою мовою, що згодом Саші дуже пригодилося. Але невгамовного Глікберга вигнали і з цього навчального закладу: за неповагу до директора гімназії він – швидше за все, за жорсткі сатиричні вірші на його адресу – був виключений “без права вступу”, і навіть Роше відновити його в ній не міг.
Армія, повернення до Житомира та перші публікації
Робити нічого – довелося йти до армії. Роше посприяв тому, що Сашка взяли “вольноопределяющимся” – служба для цієї категорії була м’якшою, ніж для солдатів. Вже тоді він почав писати вірші, але їх ніде не друкував. Вперше його твори побачили світ у газетах Житомира, куди Сашко повернувся після служби в армії та роботи митником у невеликому містечку Новоселиця Бессарабської губернії на кордоні з Австро-Угорщиною. Роше тоді служив у місцевій газеті “Волинь” і допоміг йому опублікувати його перші вірші в газеті “Волинський вісник” – це сталося 1 червня 1904 року. Втім, надовго Глікберг у Житомирі не затримався – Роше допоміг йому переїхати до Петербурга, де доручив турботу про нього племіннику – Костянтину Івановичу Діксону. Олександр почав працювати на Петербурзько-Варшавській залізниці та активно друкувався в журналах, змінивши псевдонім “Сам по собі”, під яким публікувався у Житомирі, на той, який зробив його знаменитим, – Сашко Чорний. Пізніше, на питання про його походження, поет відповідав, що в його сім’ї було два Сашка – один блондин, другий – брюнет, тобто чорний. Проте дослідники творчості поета ніякого Сашка-блондина серед його родичів не знайшли, тому вважали його слова жартом.
Щасливе одруження
Незважаючи на те, що читачі “Глядача”, “Альманаха”, “Масок” та “Лєшого”, отримуючи новий номер журналу, насамперед шукали твори Сашка Чорного, літературний бомонд не одразу прийняв його у своє коло. Освоїтися в ньому йому допомогла племінниця Роше, сестра Діксона Олена, яка познайомила його з багатьма літераторами.
Водночас поет знайшов і особисте щастя, одружившись із Марією Іванівною Васильєвою. Дівчина походила з інтелігентної професорської сім’ї, закінчила жіночі Бестужевські курси, доводилася родичкою купцям Єлисєєвим і була старша за Чорного на дев’ять років, що зовсім не завадило щасливому шлюбу. Марія Іванівна високо цінувала талант свого чоловіка, і за словами тих, хто близько знав цю сім’ю, щонайменше половиною своїх творів Чорний завдячує саме їй. Дружина забезпечувала йому всі умови для творчості: охороняла його спокій, брала на себе весь клопіт по дому та господарству і ніколи не докучала скаргами та проханнями.
Перші втечі за кордон
Події, що відбуваються в країні та світі – Російсько-Японська війна, революція 1905-1907 років, Кривава неділя – диктували тематику творів Сашка Чорного, які стали гострими і різко, часом навіть їдко сатиричними, які виділялися навіть на тлі загальної вседозволеності, яка стала можливою скасування цензури. Після того, як 27 листопада 1905 року в журналі “Глядач” було опубліковано його знаменитий вірш “Чепуха” (у ньому поет роздав невтішні прізвиська всім – аж до Миколи II), головного редактора мало не віддали під суд, а саме видання закрили. Така ж доля спіткала і журнал “Молот”, редактором якого був знайомий Чорного – Костянтин Діксон: йому від судового переслідування довелося тікати за кордон. На якийсь час виїхав із дружиною до Німеччини і сам поет: вони із задоволенням знайомилися з країною та паралельно підвищували рівень освіти, слухаючи лекції у Гейдельберзькому університеті.
Вірші для дорослих та дітей
Повернувшись до Петербурга, Чорний, який і за кордоном не переставав писати, друкувався в різних літературних журналах: “Зрітєлі”, “Стрекозі” і “Сатириконі”, що знову відкрився, де зібралася чудова літературна компанія. Крім Чорного, за право бачити якого на своїх сторінках боролися найкращі журнали (його вірші вмить розбирали на цитати), там також друкувалися Аркадій Аверченко, Теффі, Володимир Маяковський, Петро Потьомкін. Незважаючи на те, що Чорного називали “королем поетом “Сатирикона”, в 1911 році він залишив журнал – якість творів, що друкувалися в ньому, його більше не влаштовувала. У цей час Корній Чуковський запропонував Чорному роботу в альманасі “Жар-Птиця”, де друкувалися твори для дітей – поет погодився. І не прогадав: через кілька років вміння через свої твори спілкуватися з юними читачами дасть йому можливість не тільки вижити в складних життєвих ситуаціях, а й непогано заробити. Драматичним у разі є той факт, що своїх дітей у Чорного не було.
У шпиталях Першої світової
З початком Першої світової війни поет пішов добровольцем на фронт, де спочатку разом із дружиною служив у польовому шпиталі, потім став особистим помічником генерала Губера, з яким познайомився ще під час життя у Житомирі. Потім знову потрапив на роботу до шпиталю – цього разу в Гатчині. Незважаючи на те, що поет не ходив у штикову атаку, через решту “принад” війни – обстріли, поспішний відступ, евакуацію – він пройшов, отримавши цінний як життєвий, так і творчий досвід. Чорний вважав війну найстрашнішим лихом, яке може випасти на долю людства – у справедливості цієї істини він переконався на власному досвіді.
Втеча від революції та рання смерть
Жовтневу революцію поет не прийняв категорично – 1918 року він з дружиною виїхав до Литви, де через два роки вони отримали німецьку візу і виїхали до Берліна. Там Чорний почував себе досить комфортно, займаючись тим, що вмів і любив, – він писав, зокрема, і дитячі книги. Продовжив він працювати для дітей і у Франції, куди вони з дружиною переїхали як і багато емігрантів, котрі втекли від революції. За гонорар за одну із своїх книг Чорний зміг купити невелику приморську ділянку неподалік міста Борм-де-Мімоз у департаменті Вар і збудувати на ній будинок, з вікон якого відкривався краєвид на море. Здавалося б, залишалося тільки жити та радіти, але доля розсудила інакше. Коли на фермі, що була неподалік, спалахнула пожежа, поет разом з іншими сусідами допомагав її гасити. Надихавшись чадним газом, він помер від серцевого нападу 5 серпня 1939 року у віці 51-го року. Сашу Чорного поховали на цвинтарі Ле-Лаванду, де наприкінці 70-х років на згадку про це було встановлено меморіальну табличку – сама могила, за яку довгий час ніхто не платив, була втрачена. Дружина та муза поета Марія Іванівна померла у 1961 році, спадкоємців у них не залишилося.
