За свою професійну кар’єру, яка ще триває, Роман Безус провів понад 500 матчів. Його грі аплодували в таких клубах, як «Кремінь», «Ворскла», «Динамо», «Дніпро», «Сент-Трюйден», «Гент», «Омонія» і, звичайно ж, збірна України. Зараз атакуючий півзахисник розпочав свій новий шлях, підписавши угоду з «Анортосісом».
Роман Безус. Фото: Getty Images
— Романе, вітаємо тебе з підписанням контракту з «Анортосісом». На який термін розрахована угода?
— Дякую за привітання і за те, що не забуваєте (сміється). А що стосується контракту, то він підписаний до кінця сезону.
— Крім Кіпру у тебе були ще якісь варіанти продовження кар’єри?
— Ні. Це якщо говорити про конкретику. Розмови були, але не більше того.
— Варіант з Україною не розглядав?
— Принаймні, мені з клубів Прем’єр-ліги ніхто не дзвонив (посміхається).
— «Анортосіс» став твоїм восьмим професійним клубом у кар’єрі. Пам’ятаєш, як все починалося?
— Так, це було вже 20 років тому. Все починалося з надувного човна (сміється). Ми з батьком з Кременчука вирішили доплисти до села, звідки були родом мої батьки. У тата були весла в руках, а у мене для допомоги шльопанці. Пропливши приблизно сім кілометрів, а це половина шляху, батькові зателефонував генеральний директор «Кремня» Недяк Андрій Дмитрович, який попросив приїхати в клуб для підписання контракту. Довелося терміново розвертатися. Ось так я в 15-річному віці підписав свій перший напівпрофесійний контракт.
— Але вже в 18 ти перейшов у «Ворсклу».
— Так, я разом з Романом Кунєвим і з нами був Роман Локтіонов, який раніше підписав контракт з «Ворсклою», чекали в Кременчуці маршрутку на Полтаву і розмірковували, яку зарплату просити (сміється). Виявилося, що спочатку потрібно було пограти за дубль, хоча тренувалися ми з першою командою. А вже під кінець сезону мені дозволили дебютувати за основу.
— Перейти в «Ворсклу» було ініціативою Миколи Павлова?
— Так. Це було, якщо не помиляюся, його спільне рішення з Олегом Бабаєвим.
— Як тобі в такому юному віці працювалося з Миколою Петровичем?
— В принципі, нормально. Але перші збори давалися, звичайно, дуже важко. Перші три дні я ледве ноги пересував, в туалет сходити було проблемою.
— Ти мріяв про зарплату у «Ворсклі». Наскільки сильно вона змінилася після «Кремня»?
— У Кременчуці були хороші преміальні. На місяць, напевно, могли вийти близько 1 000 доларів при курсі 1 до 8. А в Полтаві у мене була перша чиста ставка близько 1 000 у. о. Але за часів Миколи Павлова я й не згадаю, скільки разів за чотири роки перепідписував контракт. І щоразу сума збільшувалася, враховуючи мою роль у команді. А коли пішли чутки, що мене хочуть купити, то мені зробили умови, чи не найкращі в історії клубу, на рівні лідерів колективу. Тоді мені в якості бонусу і квартиру в Полтаві подарували. Але що дуже важливо і приємно, що Микола Петрович Павлов сам бачив, коли потрібно поліпшити умови тому чи іншому футболістові. Мені не доводилося ходити і просити про підвищення окладу. Тренер з нас вимагав, і ми намагалися виправдовувати цю довіру.
— Про яку суму йдеться?
— Мені добавляли поступово, залежно від результатів команди. Наприкінці моєї полтавської кар’єри доходило до 30 тисяч доларів.
— У Полтаві ти, як то кажуть, подорослішав?
— Без сумнівів. І за це я вдячний Миколі Павлову та Олегу Бабаєву. Було дуже шкода, коли не стало президента. Таких людей не вистачає як українському футболу, так і країні в цілому.
— Під штрафи у «Ворсклі» потрапляв?
— Так (посміхається).
— Чув, що в молодості майже кожен ранок у тебе починався з відвідування кабінету головного тренера?
— Не тільки в молодості. Напевно, весь час (сміється).
— Тобто, ти був під прицілом у Миколи Павлова?
— Так. Важливо було встигнути виміряти тиск перед візитом до Петровича, оскільки потім вже потрібно було бігти до лікаря, щоб він його збивав (сміється).
— Щоранку вимірювання тиску було, як ритуал?
— Звичайно. І зважування.
— То який був найбільший штраф?
— Майстер спорту (посміхається).
— У якому сенсі?
— Через зайву вагу мене не внесли до заявки на перший півфінальний кубковий матч з «Металістом». А щоб отримати звання майстра спорту, потрібно не тільки перемогти в турнірі, але й зіграти певну кількість поєдинків, яких мені не вистачило навіть, якби я вийшов у вирішальному матчі проти «Шахтаря». Тому це право головний тренер довірив іншому футболісту. Ось так і пройшов повз мене фінал Кубка України в 2009 році.
— Але з часом ти усунув цю прогалину?
— Так. За вихід у фінал Ліги Європи я, як і вся команда «Дніпра», отримав звання майстра спорту міжнародного класу.
— Свій перший матч за основу «Ворскли» пам’ятаєш?
— А як же. Мені наставник виділив одну хвилину у півфінальному матчі того ж розіграшу Кубка України проти «Металіста» у матчі-відповіді.
— А перший гол?
— Його я забив у ворота «Зорі» в жовтні 2009-го. Причому, відзначився на першій хвилині, а «Ворскла» виграла — 2:0.
— Коли ти прийшов у «Ворсклу», хто був найголовнішим авторитетом у команді?
— Я не скажу щодо авторитетів, але мені запам’ятався Денис Главіна з його крутою машиною, одягом, адже він ще й у «Динамо» був. Також з іноземців на мене справили враження Йован Маркоскі, Пилип Деспотовскі, Арменд Даллку, Ахмед Янузі. З українців — це Василь Сачко, Олег Краснопєров, Діма Єсін. А з земляків кременчужан мені допомагали Рома Локтіонов, Олег Чуваєв, Олексій Чичиков.
Загалом, колектив у нас був класний. Той же Главіна мене часто підвозив додому, коли я тільки почав грати за першу команду. А перша моя поїздка з дружиною на відпочинок за кордон була в компанії сімей Василя Сачка і Дмитра Єсіна.
Проблеми були тільки на тренуваннях, коли хтось із молодих міг не добігти або проігнорувати підказку. Можна було добре отримати.
— Свій перший автомобіль ти купив у Полтаві?
— Так. Точніше, спочатку батькові купили Hyundai, а потім я і собі придбав цю марку авто, тільки вже спортивну модель.
— У «Ворсклі» ти грав з такими досвідченими виконавцями, як Сергій Закарлюка та Олександр Рикун. Було чому повчитися?
— Звичайно. Навіть те, про що не можна розповідати (посміхається). Проте, це були круті майстри футболу. Я багато чого взяв, коли поруч з ними тренувався і грав. Хоча, якщо згадувати весь мій шлях у «Ворсклі», найбільше у футбольному плані мені, напевно, допоміг Йован Маркоскі. Ми з ним дружили, практично завжди після тренувань спілкувалися. Разом почали вчитися грі в пінг-понг, розмовляючи про «Барселону» та інші цікаві футбольні теми.
— Зараз підтримуєш з ним зв’язок?
— Не часто, але з днем народження один одного завжди вітаємо. А останній раз, два роки тому, він приїжджав на Кіпр і був у мене в гостях. Ми навіть пограли з ним на пляжі через сітку.
— У Полтаві ти відіграв чотири роки. З ким із партнерів тобі гралося найкомфортніше, кого відчував спиною?
— У середині поля це були ті ж Маркоскі та Краснопьоров, навіть тоді, коли Олега ставили праворуч у захисті. А в атаці у мене було хороше взаєморозуміння з Ахмедом Янузі. Він був швидкісний нападник, тому добре відгукувався на мої передачі за спину суперникам. Напевно, це партнер, якому я віддав найбільшу кількість гольових передач.
— У чому тоді була головна запорука успіху «Ворскли»?
— У колективі. І це стосується не тільки футболістів, але й тренерського та адміністративного штабу, який підбирали Микола Павлов та Олег Бабаєв. Я не можу не згадати Івана Дмитровича Балана, який досі вітає мене з днем народження, дзвонить моїм батькам. Він був для мене не тільки тренером, але й вчителем. Це класний приклад людяності та порядності. Також хотів би висловити слова подяки Анатолію Момоту, Сергію Дирявці та Євгену Гресю, до яких я міг звернутися з будь-яким проханням, і вони мені не відмовляли. А ось черв’яків з колективу Микола Петрович Павлов відразу прибирав (сміється).
Я в «Ворсклі» розвивався, досяг неабияких успіхів, грав у єврокубках. У той час у клубі все працювало, як єдиний механізм.
— До речі, і до збірної України в 2011 році вперше ти потрапив з «Ворскли». Виклик Олега Блохіна став для тебе шоком?
— Це була мрія. Але виявилося, що я був трохи не готовий до такого виклику, в плані впевненості.
— У матчі з Німеччиною тебе замінили на 41-й хвилині. Ти багато помилявся?
— Ні. Я просто не встигав, голова йшла обертом (посміхається). Потрібно розуміти, що, наприклад, для мене це була найсильніша збірна Німеччини, починаючи з 2000-х років. Вони фантастично контролювали м’яч у середині поля. До того ж я опинився на незвичній для себе позиції опорного півзахисника. А коли в рідкісних випадках я був на м’ячі, то часто не встигав приймати правильні рішення.
— Це був перший поєдинок на оновленому НСК «Олімпійський».
— Так, атмосфера на трибунах була незабутньою. Від цього мене навіть трохи трясло (посміхається). Але зі стартовим свистком відпустило. Ось тільки важко сказати, що дебют у складі національної команди мені вдався повною мірою. Хоча, коли мене замінили, рахунок був 2:1 на нашу користь (посміхається). Шкода, що не вдалося виграти таку гру (3:3).
— Свій перший гол за збірну ти забив у 2013 році у ворота Чорногорії у відбірному матчі ЧС-2014, встановивши остаточний рахунок 4:0.
— Ми тоді не дуже вдало розпочали відбір, взявши два очки в трьох матчах, але потім у семи поєдинках тільки один раз зіграли внічию. Якраз чорногорці і потрапили нам під гарячу руку (посміхається).
— Кому присвятив цей м’яч?
— Синові, якого дружина народила в квітні того року.
— Тренером збірної був тоді вже Михайло Фоменко. Чим тобі запам’ятався цей наставник?
— Своїми людськими якостями. Ми спілкувалися з тренером, і Михайло Іванович часто давав дуже корисні поради, і це більшою мірою стосувалося не футболу, а повсякденного життя. Для мене це була людина з великої літери. І якби нам трохи більше пощастило, ми могли б досягти кращих результатів з цим наставником.
— Ти маєш на увазі стикові матчі з французами в тому ж 2013-му?
— Так. Для мене це одні з найболючіших спогадів про виступ у збірній.
— А який найпам’ятніший для тебе поєдинок у синьо-жовтій футболці?
— Нехай це і банальні слова, але всі 24 матчі були для мене пам’ятними. Я пишаюся, що свого часу був частиною національної команди країни.
— У кожного тренера своя специфіка роботи. Про якого з них ти скажеш, що це був найкращий тактик і стратег?
— Коли Андрій Шевченко очолював збірну, одним з його помічників був Андреа Мальдера. Було дуже цікаво пізнавати те, що він розповідав і показував, що стосується тактичних моментів. Це, принаймні для мене, було новинкою. Тоді взагалі весь процес, все перебування в збірній було на найвищому рівні.
Інша філософія, але теж дуже цікаво було в «Генті» у Хейна Ванхазебрука. Цей фахівець завжди стоїть на своєму і не змінює нічого в своїх тактичних побудовах, при цьому демонструючи непогані результати. За стилем гри цього наставника я завжди впізнаю (посміхається).
— Повернемося до твоїх клубних справ. У «Ворсклі» ти пограв чотири роки і перейшов у «Динамо». Хоча це могло статися раніше, ніж у 2013 році.
— Так, була така справа. Влітку 2012-го мені дзвонив Юрій Сьомін. Але ще раніше мною цікавився «Дніпро» в особі Хуанде Рамоса. Чув і про інтерес «Шахтаря», але мене в ці закулісні справи не підпускали. Проте, в січні я таки перейшов у «Динамо».
— Як тебе зустріла столиця?
— Нормально. Уже в перші дні після підписання контракту мене запросили на вечерю партнери по команді, Максим Коваль, Андрій Богданов, Андрій Ярмоленко, з яким ми згодом стали кумами. А трохи пізніше до нашої, так би мовити, компанії, приєднався і Сергій Сидорчук. Ми почали дружити сім’ями.
— Голова не пішла обертом? Тобі було 22 роки, а ти вже був у збірній, перейшов у найтитулованіший клуб України…
— Не сильно. Хіба що на дискотеки ходив більше, ніж це було потрібно. Але загулів точно не було (посміхається). У чому, мені здається, я трохи втратив, так це в упевненості. Коли не грав, тримав це в собі, а не як деякі інші футболісти, які бігали до президента скаржитися.
— Олег Блохін часто спілкувався з футболістами?
— Зі мною пару раз так точно. Одного разу у нас навіть вийшла дуже відверта розмова. Це було перед його відходом з «Динамо». З Олегом Володимировичем ми розмовляли хвилин 40. Я навіть не очікував, що ми зможемо так довго розмовляти, причому, не тільки на футбольні теми. Мені це запам’яталося.
— За все своє перебування в «Динамо» ти не зіграв жодного повного поєдинку. Це через те, про що ти говорив вище?
— Не варто забувати і про шалену конкуренцію, яка на той час була в команді. Можливо, десь не відповідав вимогам, не був на своєму топ-рівні в психологічному плані. Тиск з боку журналістів, уболівальників, клубу постійно відчувався. Хоча були й хороші матчі.
— Чому в ті роки «Динамо» відійшло на треті ролі, склад у киян був пристойний (Віда, Драгович, Велозу Кранчар, Ленс, Беланда, Мбокані)?
— Не варто забувати, що тоді чемпіонат був дуже сильним. «Шахтар», «Металіст», «Дніпро»… Та й з іншими клубами було непросто здобувати перемоги. Можливо, в плані селекції, часу на адаптацію і перебудову команди, «Динамо» не вистачило часу. Але трохи пізніше все це спрацювало, коли легіонери освоїлися. У 2015 році динамівці взяли золоті медалі.
— Це вже було під керівництвом Сергія Реброва. Що змінилося в команді?
— Сергій Станіславович отримав повний карт-бланш від керівництва. Тоді почала вибудовуватися система в академії клубу. Почали заходити іспанські фахівці, були вже інші вимоги, інші тренування.
— Але вже взимку 2015-го ти пішов з «Динамо». Чому?
— Тому що мені хотілося тут і зараз. Хотів грати, але терпіння не вистачало. Хоча при Реброві я непогано починав. Пам’ятаю, «Ворсклі» забив переможний м’яч. Однак, на мій погляд, була якась несправедливість. Одного разу я відповів асистенту головного тренера і після цього я вже практично не грав. Тому не бачив сенсу залишатися в команді тільки заради тренувань.
— Відповів Раулю Ріанчо?
— Так. Це було під час відеоаналізу гри з «Металістом». Потім ставлення до мене різко змінилося.
— А як Сергій Ребров на це відреагував?
— Вони на той момент були одним цілим.
— З огляду на те, як Ріанчо поводився на тренерській лаві, в журналістських колах ходили розмови, що скоріше іспанець є головним тренером, а не Ребров.
— Вони працювали в тандемі, і варто визнати, дуже непогано. Можливо, потім Рауль захотів чогось більшого, тому і перестав працювати з Ребровим.
— Проте, після того, як ти перейшов у «Дніпро», в тому ж сезоні ти став бронзовим призером чемпіонату і дійшов до фіналу Ліги Європи. Чи був це найвдаліший відрізок у твоїй кар’єрі?
— За результатом, напевно, так. Але ось в ігровому плані я не дуже задоволений, оскільки виходив на поле не так, як мені того хотілося. Але все одно в «Дніпрі» я почав оживати, оскільки у нас був дружний і згуртований колектив. І це стосувалося не тільки футболістів, але й тренерського та адміністративного штабу. Це мені нагадало «Ворсклу».
— Як тобі працювалося з Мироном Маркевичем?
— У своїх інтерв’ю він часто мене критикував. Хоча під час процесу у нас були нормальні робочі стосунки. Так, тренер давав мені зауваження, поради, але я ніколи не потрапляв до Мирона Богдановича в опалу (посміхається).
— Не раз згадувалося, що «Дніпро» тоді грав без зарплат. У чому знаходили мотивацію?
— Тоді, ще можна сказати, гроші були. Якщо не помиляюся, після фіналу Ліги Європи нам ще виплатили дві зарплати і все. Правда, бонусів вже не було. Хоча бувало, що премії зі своєї кишені нам давав Мирон Маркевич. А що стосується мотивації, то ми грали за клуб, за вболівальників.
У перші дні в «Дніпрі» мене, можна сказати, прихистив Рома Зозуля. Він добре спілкувався з фанами, тому і мене познайомив з ультрас. З деякими з них у мене склалися навіть дружні стосунки. Для мене це було вперше таке єднання з уболівальниками команди. Було цікаво.
— Хто був у «Дніпрі» лідером гарного настрою?
— Таких хлопців вистачало. Але, якщо конкретизувати, то я б відзначив Євгена Коноплянку, Євгена Шахова, Яна Лаштувку. У нас весь колектив був позитивним. Ми часто разом відзначали свої дні народження, дні народження дітей, різні покупки…
— Скільки тобі залишилися винні в «Дніпрі»?
— За 11 місяців, плюс премії, це близько мільйона доларів.
— Сума лякає.
— Лякає відразу, але потім, що ти можеш зробити. Що було, то минуло. Ми живемо зараз.
— З «Дніпра» ти перейшов до «Сент-Трюйдену». Чому був обраний чемпіонат Бельгії?
— Мені була цікава ця ліга. До того ж я бачив, що багато футболістів з Бельгії переходили до топових європейських чемпіонатів. Тому хотілося використати цей шанс.
Правда, перед переходом в «Сент-Трюйден» я їздив до Туреччини на запрошення «Карабюкспора», на умови втричі кращі, ніж у Бельгії. Однак пробувши там два дні, відмовився від підписання контракту.
— Багато часу знадобилося для адаптації в новому чемпіонаті, новій країні?
— На диво, адаптація в чемпіонаті пройшла швидко, а ось в побутовому плані я звикав, напевно, два роки.
— Чому так?
— Не вдома (посміхається). Це був мій перший досвід життя за кордоном. Паркування, штрафи, сортування сміття. Наприклад, дружині знадобилося півтора місяця, щоб зібрати документи на виїзд до Бельгії. Звичайно, зараз все це здається дрібницями, але тоді було непросто. До того ж я навіть англійської мови толком не знав. Добре, що через деякий час я познайомився тепер вже з другом, який давно виїхав до Бельгії. Він мені багато в чому допоміг.
— Ти почав непогано, але потім один період довго сидів на лавці…
— Дійсно, спочатку преса у мене була хороша. Але проблема була в тому, що в команді був перебір футболістів, а новий тренер Іван Леко ще не знав досконально підопічних. Вийшла плутанина. Ми нібито демонстрували непогану гру, але не було результату.
Я досі гадаю, що сталося. Можливо, це через те, що у мене на той час була найбільша зарплата в команді, покладалося багато надій… В один момент наставник вирішив змінити ігрову схему, і мені не знайшлося місця в цих побудовах. І що цікаво, пішов результат (посміхається). Тому наставник так і продовжував. І на такій мінорній ноті у мене закінчився річний контракт.
— І?
— І я повернувся додому в Кременчук. Трохи тренувався з футзальною командою, іноді сам підтримував форму. Тоді, в 2017 році я, до речі, міг знову опинитися у «Ворсклі». Василь Вікторович Сачко кликав до команди, я був близький до цього переходу, але не знайшов спільної мови з керівництвом клубу.
Я знову повернувся до Бельгії, щоб здати службову квартиру, віддати ключі від автомобіля. Але саме в цей момент Іван Леко пішов до «Брюгге». Я підійшов до спортивного директора, яким на той час був Пилип Борманс (зазначу, що «Юніон» Брюссель — це його проект) і запитав, чи можу я потренуватися хоча б із другою командою. І вже через тиждень мені запропонували дворічний контракт. Це теж був класний період у моїй футбольній кар’єрі. Я грав постійно, якщо не брати до уваги травми і дискваліфікації. А останні півтора року в «Сент-Трюйдені» я провів під керівництвом Марка Брюса. Саме з цим наставником у мене пішов підйом і я підписав контракт з «Гентом».
— Те, що в цій команді виступали Роман Яремчук та Ігор Пластун, додало тобі бажання перейти в «Гент»?
— Це не було основною причиною, але було класно, що вдасться в закордонному клубі пограти разом із співвітчизниками.
— Часто проводили час разом?
— Кожен день. Перед ранковими тренуваннями у нас були сніданки, так ось у нас був свій стіл. Де крім українців були грузини Георгі Квілітая і Георгій Чакветадзе. Я і досі підтримую з ними контакт.
— З «Гентом» ти вигравав Кубок країни і ставав срібним призером чемпіонату. Це був успіх чи від вас чекали більшого?
— В принципі, це був хороший результат, оскільки до цього «Гент» всього три рази вигравав цей трофей. Але якщо говорити про перспективи складу, то, напевно, могли виступити і краще в чемпіонаті. І в Лізі Європи в 2019 році ми непогано проявили себе, але, знову ж таки, могли і краще зіграти. У своїй групі ми посіли перше місце, але в стиках поступилися за сумою двох матчів «Ромі» (0:1 і 1:1)
— До речі, чув, що в дитинстві ти був фанатом «Роми». Правильно?
— Так.
— Звідки така любов?
— Наприкінці 90-х по телевізору футболу було небагато, навіть українського. Це коли Андрій Шевченко перейшов до «Мілана», почали показувати чемпіонат Італії. А в понеділок був огляд. Я не пропускав жодного матчу. Знав усіх футболістів.
Відповідно, у дворі всі були Андріями Шевченками (сміється). А батько вболівав за «Ювентус» із Зінедіном Зіданом. Мені не хотілося повторюватися, тому я вибрав «Рому», команду, що співзвучна з моїм ім’ям. Вони тоді теж демонстрували класний футбол, і склад у них був пристойний, а гра Франческо Тотті стала для мене еталоном.
— Ти говорив, що Бельгія могла стати трампліном у топовий європейський чемпіонат, але влітку 2022 року ти опинився на Кіпрі. Не вважав, що це крок назад?
— Ні. Якщо дивитися зараз, то, може, і можна так сказати, але якщо враховувати, в якій ситуації я опинився, то це було нормальне рішення питання.
— Що за ситуація?
— Мені взимку пропонували продовжити контракт на один рік, але я відмовився. А влітку у мене закінчився термін угоди.
— У Бельгії була можливість залишитися?
— Міг перейти в «Зульте-Варегем» на контракт 3+1. Але насторожив той факт, що вони дуже швидко хотіли мене підписати. Можливо, і варто було залишитися, оскільки мені нічого не потрібно було змінювати ні з переїздом, так як на автомобілі добиратися було 20−25 хвилин, ні змінювати школу для дітей.
Через деякий час, коли в «Генті» травму отримав мій конкурент, вони повернулися до моєї кандидатури. Ми практично домовилися про дворічний контракт, але мене відштовхнула розмова зі спортивним директором, з яким у мене і раніше відносини були не дуже. При цьому на руках у мене був такий же контракт з «Омонією». Тому на емоціях я вирішив змінити обстановку.
— Не пошкодував про своє рішення?
— Перший місяць був нормальний, але потім якось все не клеїлося. Було велике бажання повернутися до Бельгії. А коли приїхала сім’я, їм ніби сподобалося на Кіпрі. По ходу всього цього у нас змінився один, потім другий тренер і все потихеньку налагодилося. Я в складі, домашній стадіон заповнений, люди живуть футболом, що ще потрібно для щастя. Так, є свої плюси і мінуси, але головне, що сім’я поруч і всі здорові.
— Сьогодні тобі виповнюється 35 років. Бажання і здоров’я продовжувати виступати на високому рівні є?
— Однозначно. Я ще голодний до футболу. У такому віці важливо, щоб травми обходили стороною, в такому випадку ми ще пограємо (посміхається). Зараз всі мої думки пов’язані з «Анортосісом», будемо намагатися піднятися по турнірніх сходах.
Сергій Дем’янчук
