Вікторія Білан-Ращук – акторка кіно та театру, режисерка і співачка. Здобула популярність завдяки ролям у серіалах “Свати”, “Папік”, “Майор і магія”, “Голова” та інших. Під час повномасштабного вторгнення Вікторія підписала контракт як доброволець, працювала в штабі та активно підтримувала чоловіка, актора Володимира Ращука, який пішов воювати.
Відео дня
Нещодавно подружжя Ращуків стало батьками сина: у 47 років Вікторія народила хлопчика, якого назвали Яремою. OBOZ.UA поспілкувався з акторкою напередодні пологів під час прем’єрного показу стрічки “Каховський об’єкт”, де одну з головних ролей зіграв Володимир Ращук.
– Вагітність у 47 років – це сміливий і водночас прекрасний крок. Чи були у вас якісь хвилювання?
– Я зовсім не думала про вік, просто дуже хотіла дитину. Мені здається, навіть якби вагітність настала у 50, я б не вагалася. Наш хлопчик – бажана, планована дитина. Ми з чоловіком йшли до цього багато років. Звісно, повномасштабна війна трохи змінила плани, зупинила нас на якийсь час. Але бажання стати батьками залишалося сильнішим за будь-які обставини.
– Як відреагувала старша донька на новину про появу ще однієї дитини в родині?
– Сказала: “Чому я так довго чекала братика?”. Нашій Каті – 20 років. Відверто кажучи, нам було все одно, хто народиться – хлопчик чи дівчинка. Але, коли дізналися, що хлопчик, дуже зраділи, бо дівчинка у нас вже є.
– Багато хто на вашому місці обрав би спокій і відпочинок, а ваш графік під час вагітності був дуже насиченим. Чому для вас це було важливо?
– Ну, тому що я вважаю, що вагітність – це не хвороба. Навпаки, це період, коли хочеться жити сповна й максимально реалізовувати себе. У мене було відчуття, що з кожним днем з’являється ще більше внутрішньої енергії – і я просто кайфувала від того, що роблю. Навіть жартувала: “Синочку, у тебе вже перша роль! О, а тепер – друга, третя”. Так склалося, що під час всієї вагітності я знімалася в серіалі – й одразу у двох повнометражних фільмах. Якщо чесно, сама не очікувала, що все так вийде.
– Ваш чоловік від перших днів вторгнення став на захист країни. Як сприйняли його рішення йти на фронт?
– Коли почалося вторгнення, ми жили у Вишгороді. Все відбувалося просто за нашими вікнами: над Київським водосховищем збили кілька гелікоптерів, проносилися літаки, усе гуділо і дрижало. Я прокинулася від вибухів і, звісно, одразу почала будити Володю. Потім донька залетіла в кімнату з криком: “Що це таке?” Кажу: “Почалася війна”. Було страшно… Володя пішов на війну, а я провела доньку до родичів у Калуш. Потім теж підписала контракт і стала працювати в штабі. Він пішов добровольцем 24 лютого, а я – 28.
Спочатку мені запропонували працювати на медичному напрямку, але я сказала, що нічого там не розумію, тож краще направити туди, де можу бути корисною. Була на кухні, потім трохи поїздила на стрільби, а згодом поїхала до чоловіка в Сєвєродонецьк. Хоч і під виглядом волонтера, але готувалася – у повному спорядженні, бо планувала залишитися. Приїхала вночі до нього на “нуль”. Він сказав: “Щоб я тебе тут більше не бачив! Їдь додому, у штабі роботи повно, ще й за тебе буду переживати”. Як я його відпускала на фронт? Звісно, плакала. Відчувала страх, нестерпний біль, відчай, були ночі геть без сну. Але донька сказала: “Мамо, треба вірити, що він повернеться. І це від тебе залежить: будеш вірити – він виживе. Будеш думати про погане – буде погано”.
– А були такі моменти, коли було дуже важко?
– Я постійно відчувала, коли у них був бій, коли йому було важко. Всередині починалося щось дуже гаряче – до нудоти, до страху, така тривога, яку неможливо перебити нічим. Тоді я щосили починала молитися і вірила, що це допоможе. Вдома все було в іконах, ладаном житло пропахло. Ми повінчані – взяли церковний шлюб перед його поїздкою на Донбас. Планували зробити це раніше, у горах, у традиційних українських костюмах: він у донбаській символіці, я – франківській, звідки родом. Ми довго все продумували, а потім почалася війна. Тоді довелося зробити все швидко, поки він не поїхав. Нам навіть дозволили обвінчатися під час посту.
Володя зізнавався, що мої молитви не раз рятували його життя. Одного разу в Сєвєродонецьку, в червні 2022 року. Йшов бій: одна куля влучила в його побратима і друга, а інша – у нього, але пролетіла через руку і бік. Його товариш загинув. Коли я дізналася, я так страшно кричала від горя. Ми всі дуже любили того хлопця – він був нам як син, всього 21 рік. Він і Володя були разом із першого дня війни, познайомилися там і стали дуже близькими. Сергій був неймовірно порядною людиною: добрий, свідомий, з високими цінностями. Мені дуже шкода, що такі люди гинуть, – їм би розбудовувати нашу країну. Його дружина зараз живе в Івано-Франківську.
– Вікторіє, окрім насиченого кіножиття, ви мали роботу в театрі – служили в столичному Театрі імені Лесі Українки під керівництвом сумнозвісного Михайла Резніковича. Як згадуєте ті роки?
– Перед тим я працювала у Молодому театрі. Коли мене запросили до Театру імені Лесі Українки, пропозиція видалася цікавою, я тоді нещодавно приїхала до Києва. До цього я працювала в Театрі російської драми в Дніпрі, і мені дуже хотілося спробувати себе у великому столичному театрі.
Що стосувалося стосунків із Резніковичем… Професійних складнощів майже не було, а от по-людськи було дуже непросто. Це був кріпосний театр: є хазяїн і є підлеглі-кріпаки. Ти постійно мусиш щось випрошувати, викланюватися. Якщо не заходиш часто в кабінет – стаєш небажаним. А ті, хто активно “бігав”, отримували звання та ролі.
– І ви пішли з театру?
– Ні, мене “пішли”. Почався Майдан, ми з Володею активно туди ходили. Він був учнем Резніковича, тому його не звільнили, а мене – так. Сказали, що такі, як я, йому невгодні. Він же був із Партії регіонів. Пам’ятаю, я дуже плакала і не розуміла, чому це так несправедливо.
Чи дозволяли говорити про Майдан у театрі? Ні, але я почала активно говорити, на вході віталася: “Слава Україні!” Поза сценою розмовляла лише українською, носила вишиванки. І на мене почали писати доноси. Чи знаю, хто це робив? Здогадуюся. Там і досі, незважаючи на те, що життя театру змінилося на краще, – я багато спілкуюся і з адміністрацією, і з акторами, – залишилися ті, кого називають “ждунами”. Це ні для кого не секрет.
– Які плани маєте після народження дитини: одразу працювати чи підете в декрет?
– Ні, я планую працювати. Звісно, трохи побуду з малюком, але довго сидіти не зможу. І зі старшою донькою так було: я зіграла останню виставу 1-го числа, а 12-го – вже народила. А коли їй виповнився місяць, повернулася в театр.
– Ваша Катя – це прийомна донька Володимира, яку він виховував з дитинства. Вона називає його татом?
– Так, він виховував її з шести років. У телефоні він у неї підписаний як “татусик”. Ба більше, у 18 років, коли Катя отримувала паспорт, свідомо змінила прізвище та по батькові. Тепер вона – Ращук Катерина Володимирівна. З рідним батьком, який мешкає в Дніпрі, Катя майже не спілкується, хоча відкрита до контакту. Він, у принципі, готовий до спілкування, але трохи ображається – ще з її дитинства склалася така ситуація.
– Як рідні відреагували на вашу вагітність?
– Усі дуже зраділи та всіляко підтримували. Жодного не було, хто б засумнівався, чи варто народжувати у 47. Усі казали, що я молодець. Моя бабуся останню доньку народила у 48 років, тож у мене були гарні приклади. Ба більше, якщо все буде добре, можливо, ми навіть наважимося на ще одну дитину.
– Як вас із чоловіком змінила війна?
– Він каже, що ніяк не змінився. Але мені здається, що війна справила величезний вплив на нас обох: інколи це відчутно в гірший бік, інколи – у кращий. Висновок я зробила для себе такий: війна навчила дорожити кожним днем.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Віталіною Біблів: Віталіна Біблів – про “папіків” у владі, повернення росіян у кіно й таємного чоловіка.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
