Девід Селзнік, до імені якого часто приєднують епітети “великий” та “легендарний”, прославив професію кінопродюсера. Його творча діяльність у Голлівуді припала на той час, коли людина цієї професії відповідала не лише за пошуки коштів на зйомки, а й за весь кінопроцес загалом – від роботи монтувальників до режисури, музики й акторської гри. Селзнік справлявся з таким завданням віртуозно, встигаючи скрізь. Картини, над якими він працював, удостоїлися “Оскара” двічі поспіль, а сам Девід був упевнений: його навіть після смерті згадуватимуть як продюсера знаменитого фільму “Віднесені вітром”. Так і сталося.
Відео дня
Як Желєзняк став Селзніком
Дідусь Девіда – Йосеф Желєзняк, а саме таке справжнє прізвище знаменитого продюсера, – народився у Боярці, що на Київщині, звідки разом із батьками змушений був виїхати до Литви, адже родина рятувалася від єврейських погромів. У Ковні Желєзняк одружився з Іде Рінгер, яка народила йому шістьох дітей, їхній первісток – Лазар – згодом і став батьком Девіда. З Литви сім’я перебралася за океан – до США, вони осіли в Піттсбурзі та змінили прізвище Желєзняк на більш звичне американському вуху – Селзнік, а Лазар до того ж став Луїсом. Незабаром він одружився, у сім’ї з’явилося двоє синів – Мирон та Девід. На той час його основним заняттям був ювелірний бізнес, який дозволяв непогано заробляти, а прибуток він інвестував у проєкти, які здавалися йому перспективними, – одним із них виявився кінематограф. Спочатку він вкладав гроші в кінопрокат, потім почав працювати на найстарішій американській кіностудії Universal Pictures, де досить швидко став продюсером, який відповідав за виробництво та прокат фільмів.
Поява Девіда О. Селзніка
Мирон і Девід, навчаючись у престижному коледжі (кошти батька дозволяли сплатити їхню освіту), весь вільний час проводили на студії, де Луїс мав свій кабінет. Не дивно, що брати, подорослішавши, вирішили піти стопами батька – їх, як і його, захопив кінематограф, який вони бачили не лише з лицьового, а й із виворітного боку. Тим більше, що на той час Луїс розорився, тож молодим людям варто було подумати про те, як заробити собі на життя. Свою кар’єру в кінематографі Девід О. Селзнік, як він став себе тепер називати, почав, працюючи асистентом у Луїса Барта Маєра, одного із засновників студії Metro-Goldwin-Mayer, Американської кіноакадемії та її престижної премії “Оскар”, який за дивовижним збігом – як і дід Селзніка – народився в Димері. Через кілька років він одружився з дочкою Маєра Ірен. Але якщо, як стверджували недоброзичливці, Селзнік і розраховував на протекцію тестя, то нічого подібного не сталося – навпаки, Девід довго перебував у тіні знаменитого Маєра. Щоб переламати ситуацію, він навіть перейшов на роботу до іншої голлівудської студії – Paramount Pictures, де розпочав свою трудову діяльність як монтажер, після чого зняв кілька художніх фільмів як режисер – успіху вони не мали.
“Кінг-Конг”
Наступною сходинкою кар’єри Селзніка стала кіностудія RKO Pictures, на яку він прийшов не в найкращі для неї часи – її власники збиралися оголосити про банкрутство. Селзнік приніс студії успіх і гроші, на які там уже не розраховували: спродюсована ним картина “Кінг-Конг”, що вийшла на екрани 1933 року, мала величезний успіх. Для фільму, знятого в суміші жанрів – це і наукова фантастика, і пригодницький трилер, – уперше було застосовано технологію, за якої в одному кадрі поєднували ігрове кіно та анімацію. Спеціально для зйомок було створено кілька фігур величезної мавпи з руками та рисами обличчя, що рухаються, і написано музику, що підкреслює емоційний стан героїв, а в ті часи це ще було рідкістю. У результаті за перший же вікенд фільм зібрав у прокаті 90 тисяч доларів, усього прибуток сягнув 1,7 мільйона. 1991 року фільм, спродюсований Селзніком, було внесено до Національного реєстру США як “художню спадщину країни”.
Заявка на “Оскар”
RKO Pictures призначила Селзніку більш ніж щедру зарплату, але він – несподівано для всіх – вирішив повернутися на студію Metro-Goldwin-Mayer. Згодом він пояснював свій крок тим, що на старому місці він не мав можливості визначати політику студії, хоча добре знав, що саме потрібно для того, щоб глядач справно заповнював зали кінотеатрів. Першою його роботою на студії тестя стала екранізація роману Льва Толстого “Анна Кареніна” з Гретою Гарбо у головній ролі: картина мала небачену популярність у глядачів, а образ, створений Гарбо, вважається одним із найкращих у її фільмографії. Свою першу номінацію на “Оскар” Селзнік отримав за фільм Девід Копперфілд. Коли творча група розпочинала зйомки екранізації роману Чарльза Дікенса, ні в кого не було впевненості в тому, що можна вмістити такий об’ємний роман у порівняно невеликий екранний час. Групі Селзніка це вдалося, хоча картина “Оскару” не отримала.
“Віднесені вітром”…
Зоряною – та “оскароносною” – годиною для Селзніка став фільм “Віднесені вітром”. Права на екранізацію роману він викупив у його авторки Маргарет Мітчелл за рекордну на той час суму – 50 тисяч доларів. Цікаво, що на той час книга ще не стала бестселером, тому даром передбачення Селзніка, який зміг спрогнозувати успіх, залишається тільки захоплюватися. Робота над фільмом затягнулася: кілька разів змінювалися сценаристи й режисери, а акторку на роль Скарлетт О’Хари шукали протягом двох (!) років, доки не зупинилися на кандидатурі Вів’єн Лі.
Зате зняти фільм вдалося в рекордно стислі терміни, щоправда, для цього членам знімальної групи, включно з акторами та самим Селзніком, доводилося проводити на майданчику по 10-12 годин поспіль. У фіналі знімального процесу продюсер, за спогадами дружини, просто переселився на студію. Роботу над фільмом, бюджет якої втричі перевищив запланований, завершили наприкінці липня 1939 року – за кілька днів до початку Другої світової війни.
Селзнік побоювався, що романтична історія – хай і в “декораціях” громадянської війни в США – буде нецікавою глядачам у такий тривожний час. Але відгуки критиків були схвальними, публіка ж просто божеволіла від захоплення. У результаті фільм виборов десять “Оскарів”, і це була беззаперечна перемога Селзніка. Сьогодні “Віднесені вітром” вважаються однією з “найвеличніших картин усіх часів”.
…і “Ребека”
Здавалося б, продюсер міг деякий час відпочивати на лаврах, але у Селзніка з’явилася нова плідна ідея – він почав співпрацювати з Альфредом Хічкоком. Коротко їхню спільну роботу можна було схарактеризувати висловом “наскочила коса на камінь”: обидва – як Селзнік, так і Хічкок – були впертими, наполягали кожен на своєму та не йшли на компроміси. Кожен вважав головним на знімальному майданчику саме себе, що виливалося в перманентні сутички та конфлікти, але саме така ситуація сприяла тому, що новий фільм Селзніка – екранізація роману Дафни Дюмор’є, трилер “Ребека” – був номінований на “Оскар”-1940 та отримав дві золоті статуетки – як “Найкращий фільм” та “За найкращу операторську роботу”. Селзнік став продюсером, який удостоївся премії Кіноакадемії США двічі поспіль.
Втрачені можливості й невдачі
На цьому робота Селзніка з Хічкоком закінчилася – режисер не захотів більше співпрацювати з незговірливим продюсером, через що залишився нереалізованим їхній наступний проєкт – фільм “Титанік”, який міг би стати подією рівня світового кінематографа. А фільм “Дуель під сонцем”, головну роль у якому зіграла друга дружина Селзніка, акторка Дженіфер Джонс, дуже дорого обійшовся студії, але при цьому нічого не заробив – у прокаті він окупив витрачені кошти, але не більше. Розуміючи, що його час минає, Селзнік почав зловживати алкоголем. Останньою спробою досягти успіху в професії стала екранізація роману Ернеста Хемінгуея “Прощавай, зброє!” з тією ж Дженіфер Джонс у головній ролі, але в прокаті вона провалилася, а критики назвали картину “нудною розповіддю” з нічим не виправданим фіналом.
Девід та Мері Селзніки
Девід Селзнік, здоров’я якого було підірвано як надмірною працею, так і багаторічним споживанням алкоголю, помер від серцевої недостатності у віці 63 років 22 червня 1965 року. Він похований на приватному цвинтарі “Свята тераса” у північному передмісті Лос-Анджелеса. У 1976 році його дочка Мері, яку народила йому друга дружина Дженіфер Джонс, наклала на себе руки, викинувшись із 20-го поверху…
