Віталіна Біблів – акторка театру та кіно, найбільш запам’яталася широкому загалу виконанням ролі Любані в серіалі “Будиночок на щастя”. Активно знімається у повному метрі, захоплюється дубляжем, а також відома своєю енергією, харизмою і прагненням до різнопланових, часто колоритних ролей.
Відео дня
OBOZ.UA зустрівся з акторкою після вистави “Brecht.Cabarett”, прем’єра якої відбулася в столичному театрі “Золоті ворота”. Постановка виросла з п’єси Брехта “Барабани вночі”. За сюжетом, солдат повертається з війни до рідного міста, яке вже “обрало його не чекати”. Пісні на вірші Брехта для вистави переклав Сергій Жадан. Віталіна Біблів зіграла у виставі головну роль – мадам Баліке.
– Ваша героїня – жінка, що володіє бізнесом із виробництва ящиків для снарядів. Вона ніби проти війни, але її добробут напряму залежить від цього. На ній тримається все: чоловік, який уникає відповідальності, донька, що не має голосу в родині, виробництво, майбутній зять, якого треба “рятувати” від фронту.
– Коли ми читали сценарій, ще не знали, кого гратимемо. Режисерка Оксана Дмітрієва сказала, що кожен може пробувати роль, яка відгукнеться. Там є персонажі – зайці, і мені дуже хотілося зіграти когось із них, їх зрештою втілили харківські акторки. Я погодилася на мадам Баліке. Це негативний персонаж, а я останнім часом прямо відчуваю пристрасть до таких ролей. Хоча мадам Баліке доволі нещасна жінка: як кажуть, щасливі люди не кусаються, а вона кусається.
– Можливо, ви черпали щось із життя для ролі? Чи траплялося, що бачили подібне особисто?
– Наприклад, у нас у виставі є сцена бійки на весіллі – це я запропонувала. Ми ж часто бачимо подібне у TikTok та інших соцмережах. Коли на весілля приходять так звані авторитети, перший келих, другий, третій – і починають: “Це моє місто! Ти взагалі знаєш, хто я такий?” Мені хотілося показати таку історію, бо моя мадам Баліке – це обличчя сучасних корупціонерів.
– Ви там так лаєтеся в деяких сценах! У житті з вами так буває?
– Зазвичай не лаюся. Але тут треба було показати людину із двоїстою природою. Від витонченої бізнеследі в дорогих парфумах до простої хабалки без освіти – один крок. Не секрет, що часом життя піднімає на вершину тих, хто вміє скористатися ситуацією. Кому війна, а кому мати рідна! А щодо матюків у звичайному житті, ну, звичайно, буває. Ми всі живі люди! Можна й мізинцем об стіл вдаритися, і ліктем – об двері, й у лоток яєць щось впустити (сміється).
– Акторка Наталя Сумська в інтерв’ю нашому виданню також нарікала на корупцію: “Прикро, що корупція так розгулялася. Крадіжки, про які говорять звідусіль… Знаєте, інколи думаю: йде така страшна війна, а навкруг вирує життя. Працюють розважальні заклади – це дуже дивно”.
– Подивімося, скільки закладів для мажорних дітей (закритого типу) працює зараз. І їх чомусь не призивають, ТЦК їх не ловить, евакуатори машини не забирають. А якщо якась мама привезла дитину в школу, на 15 хвилин поставила, прибігає – машини немає. А у таких навіть, якщо на пішохідному переході залишить, – не заберуть. От такі речі мене вражають. Мене також дивує, чому діти високопоставлених людей не на фронті. Чому беруть єдиного сина у батьків із села, а тут – ні?
Вчора побачила новину: забрали хлопця, а в нього лежачий тато. От таких беруть, а мажори живуть спокійно. Мене зараз шокує величезна кількість абсолютно нових машин на дорогах. Звідки? Ще дивує поведінка деяких людей. Наприклад, дівчина, яка отримала дорогезний букет у вигляді ведмедика. Коли їй написали, що краще би гроші передала на фронт, – облила всіх лайном. Такі люди розуміють, що абсолютно безкарні, тому що у них хтось обов’язково є при владі: батьки, хрещені, “папіки”.
Ви помітили, що четвертий рік війни, а в Конча-Заспу нічого не летить? Усі райони страждають, навіть урядовому кварталу дісталося, а там, де живуть можновладці, все добре. Так завжди було при всіх війнах: хтось слухає пісні на грамофоні, п’є вино, а інші – лежать під завалами. Але ж історія має нас чогось вчити. Мені здається, нормальних людей війна зачепила абсолютно всіх. У мене двоюрідний брат служить, його син, ще один племінник. Кум загинув на фронті. А люди-“ведмедики” навіть не знають, що таке війна.
– Як наразі розвивається ваша кар’єра в кіно?
– Слава Богу, в мене є один сталий проєкт – зараз знімаємо сьомий сезон “Будиночка на щастя”. Глядачі його дуже добре сприймають і чекають продовження. Також я знімаюся у повному метрі, але, згідно з умовами контракту, поки не можу розкривати деталі. Пропозицій таких, як до війни, зараз надходить менше, звісно. Але я від цього не страждаю. Впевнена, що прийде час, і обов’язково з’явиться щось цікаве. Моє ім’я формувалося довго, тому тепер волію не розмінювати його на щось другорядне. І попри те, що пропозицій наразі небагато, якщо сценарій мені не сподобається – знаю, що відмовлюся.
– А що це може бути за роль: окупантки чи зрадниці?
– Треба дивитися в контекст. От, наприклад, Катя Варченко зіграла пропагандистку з Горлівки у картині “Раша, Гудбай” – і вона круто впоралася з цією роллю. Хоча вона добре розуміла, що погоджуватися – ризик для артиста. Коли граєш людей, проти кого ми воюємо, вони одразу викликають негативні емоції у глядача. Але важливо пам’ятати, що це роль, а не реальна людина. Чи бачила я цей фільм? Дуже довго відкладала, а потім одного вечора все ж таки подивилася, щоб скласти власну думку. Чесно кажучи, я не можу сказати, що прямо в захваті, але Катя Варченко дуже сподобалася. І сама ідея фільму, мені здається, має сенс і місце бути.
– У середині жовтня ви святкуватимете ювілей. Відомо, що ваші найближчі подруги – акторки Ірма Вітовська, Олеся Жураківська та Інна Мірошниченко. Раніше ви разом святкували всі дні народження, подорожували. А як зараз?
– Я вже знаю, що в день народження буду на знімальному майданчику. Подруги теж зайняті – у всіх багато роботи. Та й зараз не ті часи, щоб кудись їхати. Хоча, звичайно, нам усім, людям, що постійно живуть у стресі, хочеться хоч трохи перемикнутися. Думаю, що ще буде час на це. Але, з іншого боку, 45 років – ювілей? Я вас благаю! Я навіть не думала так про це. Ще зізнаюся: мені якось притупилося відчуття свят. Раніше просто обожнювала свої дні народження – влаштовувала вечірки з тематичними конкурсами, приймала по 40 гостей. А зараз хочеться, щоб цей день минув якнайшвидше… Відчуття свята й щастя трохи зникло.
– Де ви шукаєте радість у такий важкий час?
– Для мене найкращий антидепресант – це сцена, театр. Завдяки виставам, як-от “Brecht.Cabarett”, можна буквально викричати все, що накопичилося всередині, обнулитися й піти далі. Тому, слава Богу, мені не доводиться сидіти на заспокійливих пігулках, як багато хто вимушений робити. А щодо подруг – ми з дівчатами намагаємося бачитися хоча б двічі на рік. Ці свята називаються “коли у всіх збіглися дати”. Востаннє збиралися у квітні, а потім у всіх понеслося. Зараз робота не дає розслабитися: якщо одна може, дві не можуть; якщо дві не можуть – то одна може. Я вже сміялася: мабуть, зберемося вже в новому році.
– В однієї з ваших зіркових подруг, акторки Інни Мірошниченко, на фронті син. Що вона вам розповідає?
– Вона дуже непокоїться, але багато що залишає при собі – це її особисте, і я не маю права розповідати. Єдине, що можу сказати: ми пишаємося Данею і дуже вдячні йому. Нещодавно він отримав нове звання – це ще один привід для гордості. Але можна собі уявити, як мама хвилюється кожного дня: це її єдиний син.
– Чи спілкуєтеся ви поза знімальним майданчиком з акторами серіалу “Будиночок на щастя”, з якими працюєте вже не один рік?
– На дні народження одне до одного ми, чесно кажучи, не ходимо. Зате ходимо на вистави, можемо раз на рік зібратися всі разом з режисером – потусити, поговорити. У нас є група в Telegram, тож постійно на зв’язку. За сім років спільної роботи це вже реально, знаєте, як одна родина. Ніби й не спілкуємося щодня, але це невіддільна частина твого життя.
Чи боялася я, що можу стати заручницею своєї колоритної героїні в серіалі? Не думала про таке. Хоч інколи йду вулицею, і мені кричать: “Любаню, привіт!” Для мене це не проблема. Я не вважаю себе заручницею одного персонажа, бо, слава Богу, у мене є театр – мої улюблені “Золоті ворота”, і я граю в інших чудових проєктах. Мені здається, у кожного актора є знакова роль. Для Лесюні Жураківської такою стала “Мама”, для Ірми Вітовської багато років – “Леся+Рома”, але потім вона її переросла і пішла далі. Якщо мене бачать тільки як Любаню, то це проблема режисерів і продюсерів, які не ходять на вистави й не знають, на що я здатна.
– Чи не важко було перевтілюватися в людину, трохи старшу за ваш вік, яка на екрані виглядає інакше, ніж ви в реальному житті?
– Мені ще з 35 років чомусь пропонували грати немолодих жіночок – років 55. Чому – не знаю. Приліплювали сиве волосся, старили. Коли питала: “Чому саме я?”, відповідали, що у нас немає акторок, трохи старших, із таким темпераментом. Тому робимо так. Зараз я в усіх інтерв’ю кажу: “Поки можу, поки ще молода, дайте мені зіграти якусь рокову коханку чи спокусницю”. Я хочу й можу це зробити. Але реалії такі, які є. Коли треба створити новий образ, на це потрібен час. А зараз у нас повні метри знімають за 12-14 днів, то про що ми говоримо? Тому беруть акторів, які можуть зробити все тут і зараз. Я прийняла цей факт і абсолютно не сумую з цього приводу.
– Віталіно, ваша легкість у спілкуванні, така навіть дитячість – звідки вона?
– Я велика дитина за своєю натурою. Можу по-дитячому ображатися на чоловіка через якийсь дрібний, незрозумілий момент, дути губи – але, здається, йому це навіть подобається. Поруч із ним я відчуваю себе абсолютно дівчинкою. І дуже рада, що мені не довелося ламати себе чи підлаштовуватися. Він узяв мене такою, яка я є, – і любить. Мені здається, для жінки найважливіше – залишатися собою в будь-якому віці.
– Коли ми записували з вами інтерв’ю кілька років тому, ви відмовлялися говорити про особисте. А зараз відомо, що ви в парі. Офіційно одружені?
– Не хочу розкривати подробиці особистого життя. Так, ми офіційно одружені, але гучного весілля не було – свято лише для мене і для нього. Більше нічого не говоритиму, вибачте. І ніхто б так і не дізнався, якби не журналісти (сміється). Зараз знову можуть почати роздувати це в медіа – не хочу. Я щаслива – цього достатньо для загалу.
– Ви маєте незвичайне хобі – збираєте каміння. Чи з’явилися у вас нові камінчики? Раніше ви розповідали нам в інтерв’ю: “Коли прийде час будувати будинок, я їх зберу, закладу у фундамент, і тоді весь світ буде біля моїх ніг”.
– Так, щось з’явилося. Камінці привозять звідусіль: навіть із Ніагарського водоспаду, шотландського озера Лох-Несс, з Абхазії у мене є великий камінь у формі серця. На початку я підписувала кожен, а потім зрозуміла, що їх надто багато. А мрія про власний будинок – зараз це вже не так гостро, як раніше, хоча вона збереглася, але втілювати – то вже після Перемоги. Я виросла у квартирі, а бабусі мої жили в селі, тож знаю все: як білити, сапати, підв’язувати, підгортати, скирдувати, водити корову на череду, вставати на дойку о четвертій ранку. Це я все пройшла. Тому моя Любаня в “Будиночку” – зібраний образ родичок: тьоті Галі, тьоті Олі, моєї мами. Трішки від однієї, трішки від іншої. Ці дитячі спостереження дуже допомогли мені в професії. Пам’ятаю, бабуся вранці будила: “Вставай, треба подоїти Марту”. І ти не ставиш жодних запитань: йдеш і робиш. Потім – нарвати вишень, назбирати шишок для корови, принести води. А тільки після цього можна було піти ввечері погуляти.
– Не секрет, що акторська професія дуже залежна. Ваш колега Сергій Кисіль розповідав нам, що пережив період, коли пів року не було ніякої роботи, а в нього – дружина і діти. Як пережити такий час?
– Знаходити якісь інші “кишеньки” для фінансування. У мене був період, коли два з половиною роки взагалі навіть на проби не кликали. Не пів року – два з половиною! І я пішла викладати – завдяки цьому протрималася. На жаль, це реалії акторської професії: сьогодні – ти на висоті, завтра – про тебе забули. На початку кар’єри я дев’ять років ходила на кастинги, але ніхто не знімав. Казали, що не медійна. А я відповідала: “Як можу бути медійна, якщо ви мене не знімаєте?” Потім усе змінилося, але ще якийсь час я залишалася епізодницею – у сценаріях була “жінка біля тину” чи “дівчина з відром”. Усе нічого, але таких епізодів було дуже багато (сміється).
– А ви підраховували, скільки ролей узагалі зіграли?
– Після 130 ролей збилася з рахунку. Нещодавно хтось брав інтерв’ю, і казали, що понад 150. Я також люблю дублювати – це для мене своєрідний релакс. Дуже подобається надавати життя персонажам, робити іноземних героїв нашими, українськомовними. Особливо люблю гуртівки – озвучування натовпу. Зараз мене чомусь на таке не кличуть, мовляв, куди тебе туди, але мені це дуже подобається. Стоїмо вшістьох і зображаємо, наприклад, цілий спартанський стадіон. Там у тебе немає слів у сценарії, тобі показують епізод, і треба його оживити. І ми щосили кричимо щось – це так весело! Знаєте, про яке кіно я ще зараз мрію? Хочу знятися в дитячій казці. Зіграти якогось кумедного гриба, який розмовляє. Я обожнюю такі перевтілення – бути смішною, кривенькою, щоб у вусі жила якась маленька пташка. Це безмежний простір для фантазії та гри, де можна дозволити собі все що завгодно.
– Хто ваші найбільші прихильники?
– Перш за все – батьки, чоловік і мої похресники, яких у мене аж 11. Багато? Та ні! Це спершу було складно, а потім уже легше – вони дорослішають. Можуть і самі подзвонити: “У мене день народження, ти не хочеш мене привітати?” (усміхається). Хоча я ніколи не забуваю про їхні дні народження.
– Актор Олексій Гнатковський, у якого також чимало похресників, якось жартував у нашому інтерв’ю, що треба вже кредити брати, аби всіх привітати. Бо на заході України подарунки дарують не лише на день народження, а й на інші свята.
– У нас, у Центральній Україні, це трохи інакше – не такий культ. А там справді все дуже серйозно. Достатньо подивитися виставу “Гуцульське весілє” в Івано-Франківському театрі – й одразу стає зрозуміло: головне там не стільки самі молодята, скільки те, хто що принесе на весілля (усміхається).
– Віталіно, а гонорари в кіно змінилися під час війни? Багато акторів нарікає, що виплати за роботу суттєво знизилися.
– Я працюю з агентами, і ми вирішили не погоджуватися на такі пропозиції. Ми гонорари не знижували, а навіть вдалося трохи підняти. Якщо пропонують менший заробіток через об’єктивні причини, продюсерів можна зрозуміти. Але нерідко гонорари штучно занижують, прикриваючись війною. Ми пройшли через період великої кризи 2008 року, коли теж казали, що грошей немає. Тоді ти знімався умовно за 23 копійки, а на наступний проєкт продюсер приїжджав на новій машині. І звідси виникало питання: чому мене просять “увійти в становище”? Сьогодні подібні ситуації іноді теж трапляються. Звичайно, є кіно, де вкладають свої кошти, – і тоді не сперечаєшся про гонорар, бо цікаво працювати в авторському проєкті. Але – це інше.
– Чи змінилося ваше ставлення до Галини Безрук, з якою ви разом знімалися в “Будиночку на щастя”? Ви дружили, а коли на початку великої війни вона залишилася жити в Москві, навіть якийсь час публічно її виправдовували, мовляв, так склалися особисті обставини. Чи не почуваєтеся зараз ошуканою, враховуючи, що Галина не просто продовжує жити в Росії, а й працює там у кіновиробництві?
– Для мене ця історія закрита. Наші стосунки змінилися – їх більше немає. Мені абсолютно не цікаво, як вона живе зараз. У той час, коли я її захищала, робила те, що вважала правильним. Але якщо людина вчиняє кроки, які кардинально змінюють моє ставлення, я просто відходжу вбік і йду далі. Так, мені було боляче. Бо Галя була хороша акторка, добра, світла людина. Була… Не знаю, яка вона тепер. Чи можу я засуджувати? Напевно, не маю на це права. Як громадянці, як українці, мені, звичайно, багато чого незрозуміло. Але й що насправді відбувається в її житті, я не знаю. Та, на мою думку, якщо вже робиш такий вибір, то принаймні не варто публічно демонструвати речі, які можуть образити чи зачепити. Адже ти знаєш, що на тебе дивляться українці.
Хоча, зрештою, навіщо мені зараз говорити про Галю Безрук? Є й інші люди. У мене є знайомі там, які кажуть: “Ми не підтримуємо”. Але при цьому нічого не роблять. Вони залишаються, працюють, сплачують податки, з яких фінансуються снаряди. А потім, після обстрілів, питають: “Як ти?” А ми в якісь моменти намагаємося зрозуміти їх, увійти в становище. Проте, коли стаються страшні прильоти, коли гинуть діти, мені зовсім не хочеться ані розуміти, ані знати, що з ними. Бо вони до цього причетні – крапка. Ми не обираємо, в які часи народитися, але завжди можемо обрати, у якій країні жити.
– Як, на ваш погляд, коли все закінчиться, нам жити поряд із такими сусідами?
– Я не бачу майбутнього поруч із ними при своєму житті. Можливо, колись це стане можливим, як у випадку з Німеччиною. Але там був зовсім інший шлях: репарації, вибачення, відбудова, усвідомлення провини. Якщо й вони колись пройдуть цей шлях, якщо їхні діти будуть боятися глянути в очі нашим дітям за все, що відбувається зараз, тоді можна буде говорити про якийсь діалог. Зараз – ні. Коли я приїжджаю до Німеччини, мене ще досі запитують, чи ми пробачили їм Другу світову війну.
– Ваш партнер по “Будиночку на щастя”, актор Назар Задніпровський, на запитання, за яких умов росіяни можуть зніматися у нас, відповів: “Хай вчать мову, історію України, просять українське громадянство й тоді отримують ролі в кіно. А так – зась”.
– Абсолютно правильно. Саме так діють Литва, Латвія, Естонія: складаєш іспит з історії країни, опановуєш мову – і лише тоді отримуєш право працювати. А зараз, на мою думку, це взагалі неможливо. Що буде далі – не знаю. Але впевнена: якщо побачимо подібні спроби, ми дуже голосно протестуватимемо. Водночас я бачу, що й у нашій сфері є так звані ждуни – ті, хто бажає повернення “як було”. Навіть якщо зараз вони махають прапорами й на словах підтримують, з поведінки видно – чекають. Але повернення в минуле не буде. Я на сто відсотків у цьому переконана. Ми змінилися, стали іншими.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором і військовим Олексієм Тритенком – про хитрощі вичікувачів, чорний гумор на фронті й колишніх зіркових дружин.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
