Телефонна розмова лідера США Дональда Трампа й диктатора РФ Володимира Путіна знову стала ілюстрацією головного парадоксу його президентства – декларативної рішучості без конкретних дій. Президент Сполучених Штатів, який ще кілька днів тому погрожував Кремлю “Томагавками” й запевняв світ, що “мова сили” – єдина, яку розуміє Москва, за одну розмову з російським диктатором раптом перетворився на адвоката “балансу інтересів”.
Відео дня
Замість тиску – обіцянки нових зустрічей, замість санкцій – натяки на “чудовий потенціал для торгівлі”. І ця зміна риторики вкотре підтвердила, що Трамп діє не як стратег, а як політичний тактик, для якого чинна позиція має цінність лише до наступного ефіру на Fox News.
Поведінка Трампа в українському питанні дедалі більше нагадує торг, а не зовнішню політику. Від публічних заяв про підтримку Києва до прямого тиску на Зеленського “прийняти умови Путіна” – усього кілька днів й один телефонний дзвінок. За повідомленнями The Financial Times, зустріч двох президентів перетворилася на жорстку перепалку, під час якої американський лідер не лише демонстрував зневагу до карти фронту, а й фактично вимагав капітуляції: “Віддайте Донбас, інакше вас знищать”.
Президент США, звісно, спростував, такі свої слова, але зважаючи на те, що усі західні ЗМІ написали про непростий характер розмови, подібні намагання з його сторони, найімовірніше, були. Такий підхід – не дипломатія, а шантаж, замаскований під прагнення “зупинити війну”. Президенту України Володимиру Зеленському залишалося тільки повторити очевидне: “Ми хочемо миру, Путін – ні. Тому ми маємо на нього тиснути”. Проте Трамп продовжує чинити опір цьому тиску. До цього додаються погрози санкцій, які так і залишилися невиконаними та якими лідер США постійно розмахував від моменту свого повернення до Білого дому, не вживаючи жодних заходів.
У своїй риториці президент США намагається подати себе “миротворцем”, який здатен домовитися з усіма. Проте на практиці його дії лише посилюють хаос: союзники розгублені через сигнали Вашингтона, Кремль відчуває слабкість, а Україна змушена виправдовуватись за своє право на існування. Парадоксально, але американський президент, який любить говорити про “сильну Америку”, дедалі частіше діє як людина, готова торгувати її принципами за короткострокову політичну вигоду. І ця непослідовність, яка межує із самозапереченням, ставить під сумнів майбутнє підтримки України.
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.
– Дональд Трамп знову націлився на “припинення конфлікту” в Україні, як він це бачить, оголосивши про другу особисту зустріч із російським диктатором Володимиром Путіним, заплановану в Будапешті. Але цей план у Європі, під егідою країни, яку давно підозрюють у проросійських симпатіях, уже назвали таким, що повністю нівелює той тиск, який ЄС та Україна намагалися формувати останнім часом. Трамп також заявив, що постачання озброєння Україні не буде, мовляв, “нам самим потрібно”. Те саме й щодо санкцій, яких не буде. Замість цього – “чудовий економічний потенціал, хочу з ними торгувати”. Ось весь набір нинішньої риторики Трампа. То чи стане ця зустріч ще одним шансом для Путіна?
– Безумовно. Головний бенефіціар цієї зустрічі саме він. Путін діє за перевіреним сценарієм – тим самим, що й перед зустріччю на Алясці. Побачивши, що невдоволення Трампа починає сягати небезпечної межі, знову кидає дипломатичну “замануху”: мовляв, давайте зустрінемось, поговоримо. Хвалить Трампа, говорить про “неосяжні перспективи співпраці”, і це працює. Путін чудово знає, як розмовляти з Трампом, яку риторику застосовувати, на які “м’які точки” тиснути, щоб отримати бажаний результат.
По-друге, сам Трамп, якщо уважно за ним спостерігати, давно хотів саме такого розвитку подій. Йому зручно розмовляти з Путіним як із “партнером”. Хоча й лунала критика – умовно жорстка, були заяви про “Томагавки”, навіть про санкції. Але все це від початку виглядало радше як спроба тиску, а не принципова позиція. І щойно з’явилась, як кажуть, “відмазка” цього не робити – він одразу нею скористався. Тим більше, що й раніше Трамп відверто говорив: санкції він навряд чи запроваджуватиме. Тепер це має вже “офіційне пояснення”: не на часі, може зашкодити переговорам. Що ж до “Томагавків” – це від самого початку виглядало сумнівно. Тепер питання знято з порядку денного.
– А загалом щодо постачання зброї за формулою: США – виробляють, Європа – платить, а НАТО – постачає?
– Інтерв’ю Fox можна трактувати по-різному. З одного боку – ні, з іншого – він сам на зустрічі з Володимиром Зеленським говорив, що США “продають зброю, а не витрачають на Україну жодного долара”. Тож поточна схема, можливо, і збережеться. Але це не означає стабільності. Бо для Трампа це ще й інструмент тиску. Ми вже бачили випадки, коли постачання припиняли, щоб натиснути на Київ. Тому й тепер це не гарантія.
– Загалом із публічної частини зустрічі Трампа з Зеленським, як і з заяв нашої переговорної групи у Вашингтоні, який можна зробити висновок?
– На мій погляд, головний підсумок на сьогодні – політичної підтримки від США ми не маємо, а говорити про них як про стратегічного партнера можна лише з великою натяжкою. Адже знову пролунали заяви, які фактично ставлять на одну дошку Зеленського й Путіна, не розрізняючи між агресором і жертвою. У трактуванні Трампа – це просто “дві країни, котрі воюють між собою”, а він, мовляв, хоче це “припинити”. Путін, бачте, “теж хоче миру”. Тож нічого нового. Трамп лише продовжує свою лінію: домовитись із Путіним припинити бойові дії за будь-яких умов, абсолютно не переймаючись за наші національні інтереси.
Питання лише у тому, наскільки нахабно цього разу поводитиметься Путін. Бо від Трампа ми ще побачимо “гойдалки настроїв”: то емоційні сплески, то “підскакування”, як висловився б хтось у Кремлі. Але він робитиме все, щоб говорити з Путіним як із рівним, мріючи про реалізацію своїх примарних мегапроєктів, на кшталт тунелю між Камчаткою та Аляскою. Якщо не про тунель, то про спільні енергетичні чи арктичні проєкти. І що ще тривожніше – про ці фантазії говорить не лише він, а й члени його родини. Зокрема, старший син, який, як ми бачимо, має значний вплив на батька.
– Ви згадали про можливий тиск із боку Трампа щодо України. Західні ЗМІ пишуть, що зустріч пройшла у досить напруженій атмосфері, а президент США навіть закликав Зеленського прийняти умови РФ щодо припинення вогню – фактично вивести українські війська з підконтрольної частини Донбасу. Напередодні Трамп це спростував, але президент України зазначив, що спецпредставник Віткофф справді це озвучував. Мовляв, “там був референдум, там усі розмовляють російською“. Очевидно, він лише ретранслює позицію Трампа, озвучену неофіційно. То чого саме хоче американський лідер? На яких умовах він бачить припинення вогню? Бо з іншого боку він каже: “Зупиніться там, де ви є”, але ж Путін відповідає: “Я не зупинюся, піду далі”. Чи збігаються їхні позиції?
– Дивімося реалістично. Мета Трампа – припинити бойові дії, зупинити війну, навіть за рахунок українських інтересів. Йому байдуже, як саме це буде зроблено. Головне, щоб війна закінчилась і щоб він міг сказати: “Я це зробив”. Позиції Трампа й Путіна, звісно, не повністю збігаються. Путін, як завжди, хоче максимуму. Він не бачить причин зупинятися і продовжуватиме наступ, доки може. От після потенційного перемир’я – тут їхні інтереси цілком збігаються. Трамп уже натякав, що “можливий поділ України”: Путін збереже контроль над окупованими територіями. Це і є те, що задовольняє обох. Трамп розраховує, що Путін ухопиться за таку можливість, погодиться на “мир”, але той, як завжди, стоїть на агресивних позиціях.
І тут цікаво: навіщо йому це? Як не парадоксально, щоб поставити себе в позу “директора всесвіту”. Він прагне показати, що може клацнути пальцем – і війна припиниться. Це перше. Друге: після зупинення бойових дій він зможе реалізувати свою давню мрію – “перезавантажити” відносини з Росією, перетворивши її на інструмент у новому світовому порядку. Не на основі принципів і міжнародного права, які вже фактично розмиті, а на основі грубої сили. Грубо кажучи – повернення до “гри престолів”, де правила визначають великі держави, а слабші просто підкоряються. І саме це Трампа влаштовує – як і Путіна.
От така, м’яко кажучи, неприємна перспектива. І якщо уявити, що бойові дії припиняються, а Путін зберігає все, що захопив із 2014 року, то ми знову опиняємось у світі, де панує закон джунглів. І тоді говорити про якийсь “світовий порядок, заснований на правилах”, просто безглуздо.
– Якщо повертатися до саміту в Будапешті: якщо не буде результату – тобто не домовляться ні про що, адже Трампу потрібна зупинка війни. Президент Зеленський публічно сказав: ми не будемо здавати жодну землю росіянам без бою, відступів із територій не буде. Путін також не відречеться своїх претензій. Отже, якщо Трамп не отримає результату – що буде далі? Чи це зміна його тактики щодо Кремля? Чи винною у цьому буде Україна? Отже, якщо не буде результату, то, на ваш погляд, що ми отримаємо?
– Уявлення Трампа змінюються іноді кожну годину – це навіть не тижні й не місяці. Зрозуміло, що йому потрібен результат. Я ще раніше дивився на його дії й думав: якщо треба буде тиснути, то скоріше об’єктом для такого тиску стане Україна. Можливо, Трамп збереже зовнішню риторику, а за зачиненими дверима відбуватиметься зовсім інше. Не випадково більшість європейських столиць тепер опиняються саме по той бік дверей.
Один із принципів Трампа – ніколи не визнавати поразки: навіть якщо це явна поразка, він скаже, що це перемога. Отже, якщо саміт завершиться нічим, якщо Путін не зробить жодного кроку назустріч – президент США ніколи не скаже, що винен він або що його політика була недалекоглядною. Він шукатиме винних. Можливо, дещо м’яко покритикує Путіна, але більш імовірно – переключить увагу на Україну. Такий варіант цілком можливий.
Якщо говорити про конкретні дії: швидше за все, ми почуємо, що “всі винні”, що “він намагався щось зробити, але нічого не вийшло”, а потім – заяви типу “не будемо більше відігравати активної ролі”; такі речі вже лунали. Сумно, але це буде вигідно Путіну. Цікавий момент – чи стане це стимулом для європейських держав діяти більш самостійно й активніше? Можливо. Але я гадаю, що, навіть за умов невдачі саміту, Трамп надалі намагатиметься реалізувати свої плани співпраці з Росією. Тобто не виключено, що через деякий час він таки повернеться до ідей перезавантаження відносин.
– Щодо згаданого раніше Віткоффа. Останнім часом писали, що він може подати у відставку. Трамп його критикував, мовляв, він “не розуміється на політиці”, говорив, що той годинами розмовляв з Путіним, і ніхто не зрозумів про що. Водночас Віткофф заявив, що “продовжить працювати над врегулюванням конфлікту“. Отже, виходить, що радикальних змін у плані персоналій не буде – Трамп “працюватиме” передусім на відновлення повноцінного партнерства з РФ.
– Ви все правильно сказали. Розподіл праці такий: Віткофф займається справами, які з точки зору Трампа є першочерговими, – налагодженням відносин із Росією, контактами з Путіним. Однак очевидно, що Віткофф дуже далекий від нашого регіону за експертизою. У справі щодо Гази він, можливо, отримав якісь бали, але ключову роль там відіграв не стільки він, скільки Джаред Кушнер – завдяки його контактам і вмінню ефективніше працювати.
Судячи з останніх заяв, у гру щодо відносин із Путіним Трамп начебто “заангажував” держсекретаря США Рубіо. Це, схоже, визнання того, що Віткофф працював неефективно й недостатньо знається на специфіці регіону. Рубіо має більше досвіду і, на мій погляд, більш зважений, але він ні за що не здійснить кроків, котрі суперечать загальній лінії Трампа. Тож це не означає радикальної зміни курсу. Як і раніше, у Трампа будуть емоційні “гойдалки”, суперечливі заяви, і дехто робитиме висновки про зміну позиції. Але якщо подивитись на більш широкий часовий проміжок і зіставити всі його висловлювання, побачимо, що лінія Трампа залишається незмінною: припинити війну та побудувати ширшу картину відносин із Росією.
Ще одне: ми бачили небажання й неспроможність застосувати серйозні вторинні санкції. І хоча іноді звучать гучні заяви, вони дедалі частіше дезавуюються, як у випадку з Індією. Де правда – інколи важко збагнути. Не варто розраховувати, що заради примусу Путіна чи заради України він піде на серйозні конфронтації з іншими країнами. Це малоймовірно.
– Зважаючи на все, що ми зараз обговорили, дедалі більше фактів свідчить про те, що Трамп так і “не воюватиме” з Путіним, тиснути на нього не збирається. Він скоріше намагатиметься “виламати руки” Україні. І виходить, що кремлівська тактика – економічна співпраця, військовий тиск, погрози – працює й далі. Ми, як результат, отримаємо саме те, що маємо зараз.
– Треба визнати, що дотепер розрахунок Путіна на прихід Трампа цілком виправдовується. До речі, про плани – Трамп невипадково зазначив, що під час розмови з Путіним вони обговорювали питання торгівлі. Тобто Москва уже запускає відповідні проєкти. Це цілком відповідає політиці нинішнього президента США. Він не розглядає Україну як щось важливе, ні з точки зору стратегічної безпеки, ні політичних чи економічних інтересів. Для нього цінність кожної країни вимірюється лише тим, наскільки вона вигідна “Америці Трампа”, тобто йому особисто у практичному сенсі. І відповідно до цього він ранжує держави: хто приносить користь, той важливий, решта – ні.
– Вихід є?
– На мій погляд, зараз Україні треба продовжувати діалог із Трампом і водночас працювати на європейському напрямі. Головне, щоб потік комунікації не обірвався. Треба зосередитися на Європі, стимулювати її, щоб вона не займала настільки пасивну позицію і не чекала, що вирішать США. Важливо, щоб європейці активізували допомогу Україні, адже ситуація виглядає парадоксально: за даними ЗМІ, з січня до літа цього року військова допомога ЄС зменшилась майже на 50%. Це критично.
– Ви сказали, що треба продовжувати роботу з адміністрацією США та з самим Трампом. Тим часом прем’єр Великої Британії Кір Стармер запропонував спільно з Вашингтоном розробити мирну угоду для України за аналогією з угодою щодо Гази. Мовляв, ті 20 пунктів, які Трамп озвучив для близькосхідного врегулювання, можна адаптувати до української війни. На вашу думку, це реальна перспектива?
– Причина, чому ця ідея не викликає довіри, полягає у тому, що війна Росії проти України та війна Ізраїлю з ХАМАС – це абсолютно різні конфлікти. Різні обставини, різні стратегічні розклади, різні залучені актори. Порівнювати їх можна хіба що поверхнево, але, по суті, це зовсім інші речі.
По-друге, намагатися створити кальку – 20 пунктів Трампа для Гази та ще 20 для України – виглядає щонайменше нереалістично. Єдине, що справді могло б стати стимулом, – якби Трамп усвідомив, що на кону української війни стоять стратегічні інтереси самих Сполучених Штатів. Бо так чи інакше, результат цієї війни визначатиме й геополітичну позицію Америки. А поки Трамп цього не розуміє – хоч малюй 20 пунктів, хоч 25, але нічого не зміниться. Це не вплине ні на співвідношення сил, ні на його сприйняття війни Росії проти України.
