Українська бізнесвумен, співзасновниця книжкового видавництва “Книголав” та кохана жінка колишнього міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби – Світлана Павелецька неодноразово зазнавала публічної критики – чи то через відкриття інтим-бутика в центрі Києва під час війни, чи за висловлювання щодо фемінізму. З останнього – її підписка на Анну Алхім.
Відео дня
В інтерв’ю OBOZ.UA видавчиня розкрила своє справжнє ставлення до скандальної блогерки, пояснила, чому ще недавно розмовляла російською, а зараз агітує всіх переходити на українську, та поділилась найкарколомнішими періодами в житті. Світлана Павелецька також зізналася, чи засуджує інтервʼюерку Раміну, і відверто розповіла про надкохання, яке відчула лише після розлучення.
– Пані Світлано, почну з “найгарячішого”: недавно розгорівся гучний конфлікт між блогерками Оленою Мандзюк та Анною Алхім. На останню ви були підписані, бо, мовляв, вивчали її. Через це багато фоловерів від вас відписалися…
– За весь час, відколи веду блог в Instagram, люди масово відписувалися від мене двічі. Вперше це було у квітні 2022 року, коли перейшла в блозі на українську мову. І вдруге – коли написала про Анну Алхім. Я підписалась на неї за два місяці до скандалу, бо мої подружки з нею працювали в якихось б’юті-історіях і розповідали, що вона дуже контроверсійна. А я завжди підписуюсь на певний час на людей, які мають іншу позицію, ніж я, бо це допомагає мені не жити в своїй закритій бульбашці. Так само і відписуюсь. Моя душа не може цього терпіти вічно.
Ми маємо знати, які ще наративи існують, бо інакше це шлях до консервації і загибелі.
Я про це й написала. Що, звичайно, під час війни світ чорно-білий, ну немає сірого! Також я писала, що вважаю слова та поведінку Алхім неприпустимими, і будь-яка людина, тим більше публічна, не має права під час війни на таку позицію. Я впевнена, що всі мають перейти на українську мову. Я зробила це в 40 років, мої батьки, які живуть в Одесі, – у 73! Люди не мають права продовжувати говорити російською!
Ми всі були жертвами пропаганди, індоктринації російськими наративами. Розумні люди розуміють це швидше, декому треба більше часу. Тому я не підтримую Анну Алхім і засуджую її ставлення до російської культури і нехтування українською.
Але навіть якщо я відношу її до чорного свідомо, мені важливо розуміти, чому людина поводиться так, які наративи несе, адже в неї величезна кількість підписників. Важливо знати, що ці люди чують і за що вони ставлять вподобайки. Тому коли мої підписники накинулись на мене, було дивно, але це знову ж таки, цікаво, бо це показало, в якому стані суспільство. Якщо раніше ми були суперзгуртовані навколо ідеї перемоги, то зараз починається поляризація і розхитування суспільства. У нас завжди буде час шукати ворогів серед своїх, але зараз є очевидний зовнішній ворог!
– Вже під час повномасштабного вторгнення відома блогерка Раміна в інтерв’ю з Анною Алхім знову перейшла на російську мову. Що думаєте з цього приводу? Адже ви з Дмитром також давали їй інтерв’ю.
– Я Раміну не засуджую і не маю жодних сумнівів щодо її патріотичної позиції і того, скільки вона робить для війська, в тому числі в інформаційному просторі. Я не дивилась те інтерв’ю, але мені здається, що найголовніше – щоб людина вміла робити висновки. За останні півтора року, як стежу за нею, не бачила у Раміни інтерв’ю російською.
Ви родом з Івано-Франківська, а я – з Одеси. І в моєму оточенні не було жодної людини, яка б говорила українською. Вся ця територія була пронизана не скажу, що російськими наративами, але російською культурою – це 100%, на відміну від заходу України. І потрібен був час, щоб це усвідомити та зробити висновки. Мій висновок такий: я була жертвою не в тому плані, що я нещасна. Я була жертвою тієї пропаганди, бо не думала глибоко, не знаходила в собі сил чи потребу, щоб замислитись. Навіть коли закінчувала школу в 1999 році, все було російськомовне. У школі я мала проблеми з українською мовою, хоч з інших предметів було все добре. Це не те, чим я пишаюся, але така історія була. Я зробила висновки, тому зараз працюю і розмовляю лише українською та не засуджую тих, хто помилився, але потім усвідомив свою помилку.
– Як вважаєте, чому відкриття вами інтим-бутика отримало таку негативну реакцію в суспільстві?
– Тема сексу в Україні дуже табуйована. Коли цей хейт полився, я зрозуміла, що роблю все правильно. Тому що історія нашого проєкту якраз про нормалізацію сексуального життя, сприйняття своєї сексуальності і сексу як такого. Для мене маркером, чи це не сороміцький бізнес, було те, що я поділилась ідеєю зі своїми батьками, і хоча їм за 70, але вони дуже спокійно до цього поставилися, як, власне, і мій 11-річний син та чоловік.
Я думаю, що з поколінням людей, не тільки моїм, яким 40+, але і тим, кому 30+, батьки ще не говорили про секс, не було уроків сексуальної освіти в школі, і тому це щось таке заборонене, чого треба соромитись. Ці коментарі про секс під час війни для мене взагалі дуже дивні, бо коли тебе звинувачують в тому, що ти не донатиш, а відкриваєш новий бізнес, це означає, що людина, яка звинувачує, сама не донатить або донатить дуже мало. Бо якщо б людина донатила постійно протягом трьох з половиною років від повномасштабного вторгнення, вона б знала, що для донацій постійно десь треба брати гроші. І сенс нового бізнесу полягає в тому, щоб заробляти більше грошей і продовжувати мати цю можливість донатити, бо, на жаль, гроші не беруться нізвідки і їх треба заробляти. Відкриваючи новий бізнес під час війни, ми створюємо робочі місця, сплачуємо податки, оренду і таким чином допомагаємо економіці.
До того ж ми вирішили, що наш бізнес буде інклюзивним, і це стосується не тільки пандуса, бо це має бути база для будь-якого бізнесу. У нас представлена окрема лінійка для людей, які внаслідок фізичних чи ментальних проблем не можуть жити повноцінним сексуальним життям.
Нещодавно ми були в Барселоні, де третій рік поспіль проходить найбільша європейська виставка товарів для дорослих, де можна побачити різні тренди. Я також вже дев’ять років їжджу на схожу виставку, але книжкову – у Франкфурт. І, в принципі, історія з товарами для дорослих така сама, тільки замість книжок на стендах стоять вібратори.
Але бізнес завжди є бізнес, незалежно від того, яка його природа. Тепер ми знаємо, куди рухається індустрія, тому окрему увагу приділяли саме пошуку товарів з цієї категорії, бо деякі компанії, особливо скандинавські, навіть отримують державні гранти для того, щоб створювати такі продукти. Це називається handicapped people – люди, в яких, наприклад, немає верхніх кінцівок, є окремі для чоловіків пристрої, які допомагають їм отримувати сексуальне задоволення.
Тому що насправді секс – це ж не про намальовані статеві органи, а про вироблення гормонів, які є необхідними для нормального ментального здоров’я в тому числі. В нашому житті секс – не примха, а це обов’язково має бути і особливо в час війни, коли пари на відстані! Зараз є багато пристроїв, які допомагають людям зберігати інтимні стосунки на відстані за допомогою діджиталізації. І цього не треба соромитись, про це можна та треба нормально говорити.
Але, знаєте, я стільки хейту “вигрібала” ще в часи роботи з урядом та роботи на телебаченні, що досить спокійно до цього ставлюся. Іноді, звичайно, буває неприємно, коли пишуть: “Краще б ти пішла служити, ніхто з твоєї родини не служить”. Я відповідаю, що служить мій рідний брат, але людей це не цікавить, бо, мовляв, то ж він служить, чому я ним прикриваюсь? Якщо це потрапляє в болючий момент, звичайно, викликає відчуття несправедливості, але потім все забувається.
– Чому після стількох років роботи на телеканалі “1+1” вас звільнили?
– У 2020 році мене звільнили, бо змінилося керівництво. Олександр Ткаченко, який багато років був генеральним директором, пішов у політику, а новий директор, незважаючи на те що я була членом правління і директоркою з маркетингу, вирішив зібрати лояльну до себе команду. Тому нам довелося розійтися. Тоді для мене це було травматично, зараз я розумію, що це була чудова історія, і я дуже вдячна йому за це рішення.
– У той період у вас народився син. Як вдавалося поєднувати кар’єру з материнством?
– Я вірю в те, що жодні стосунки в нашому житті не повинні бути жертовними, бо жертву ніхто ніколи не цінує. Коли я завагітніла, то зрозуміла, що не жертвуватиму кар’єрою, яка для мене завжди була надважливою, заради того, щоб сидіти вдома з дитиною. До того ж це було абсолютно не моє, тому в мене була няня.
Я багато працювала, але при цьому встигала побути з дитиною, хоч і не дуже часто. Коли Сашко народився (2013 рік), почалася Революція гідності, потім сталася анексія Криму, АТО. На телебаченні було дуже багато роботи, я не могла її ігнорувати. Зараз сину 11 років. Звичайно, всю правду про його дитинство я дізнаюсь, коли він піде до психолога років через десять (усміхається), але поки що він має вигляд не дуже травмованої дитини.
– Паралельно з роботою на “1+1″ і материнством ви заснували книжкове видавництво “Книголав”?
– Так, і зробила це саме через те, що в мене була дитина. Я не знаходила прикольних книжок українською в Україні і доводилося везти з-за кордону. Я подумала, що це неправильно. Ще додам, що тоді я також я навчалася на МВА (магістр ділового адміністрування. – Ред.) і писала дипломну роботу про видавництво. В результаті зрозуміла, що це може бути непоганий бізнес, тому запропонувала партнерам з телеканалу “1+1” долучитися. Так ми створили “Книголав”, якому наступного року вже буде 10 років. Я дуже щаслива, що тоді наважилася на цей крок.
– Скажіть, а яка література лідирує з продажів сьогодні?
– Зараз це художня література, яка має стосунок до Другої світової війни, бо людям важливо розуміти, що були жахливі речі, але вони закінчились, і умовно гарні хлопці перемогли та зло було покаране. Також набирає популярності фантазійна література.
Думаю, це теж пов’язане з тим, що люди шукають такого ескапізму, хочуть втекти в іншу реальність. Якщо говорити про бізнес, не художню літературу, то найбільш популярним стає такий жанр, як self-help. Це психологічна література про те, як допомогти собі самому, тому що люди вже усвідомлюють свої проблеми і намагаються знайти для них вирішення.
– Які книги ви б порадили читати українцям?
– Я вважаю, що треба читати те, що вам подобається. Читати – це дуже важливо, тому що ми всі вже звикли до коротких форм у Telegram, Instagram, Facebook. Та насправді це створює проблеми в аналізі інформації і в тому, що важко читати великі форми. Тому читати треба те, що подобається.
Я люблю трилери, бо для мене це вихід емоцій. Інший жанр, який також дуже люблю, – це ромкоми (жанр комедії, найчастіше про кохання. – Ред.). Це таке “пляжне” читання, яке, навпаки, повністю розвантажує мозок і дає можливість ні про що не думати.
– Читала, що ви ненавидите спорт. Як все-таки пересилили себе і почали займатися?
– На жаль, я справді ненавиджу спорт, але розумію, що він працює. Тому через ненависть йду в зал. У жінок настає вік, коли вже недостатньо просто проходити 10 тисяч кроків чи відмовитися від солодкого, з яким, до речі, в мене нема проблем, я до нього дуже спокійно ставлюся. Спорт – це як читання: якщо виробляється звичка це робити, то якось втягуєшся. А якщо випадаєш з неї, потім дуже важко змусити себе знову туди йти. Завжди знаходиш якісь причини – чи погода погана, чи зустріч важлива. Але мені пощастило, що і Дмитро, і мій син також ходять у зал, тому в нас склалася команда. Ми підтримуємо одне одного на цьому непростому шляху (усміхається).
– Хотіла поговорити трохи про фемінізм. Після одного інтерв’ю вам радили заглибитися в цю тему, мовляв, щоб зізнатися, що саме фемінізм дав вам змогу бути там, де ви зараз.
– У кожного своя думка. Я говорила не про те, що проти фемінізму, а про те, що коли з’являється якийсь тренд, то суспільство завжди воліє його радикалізувати. Фемінізм став асоціюватися не з тим, що пишуть у книжках, а з такою радикальною течією, де він не за рівні права, а проти жіночності в багатьох випадках.
Мене звинувачували, що я дозволяю чоловіку, навіть якщо це не мій чоловік, умовно, заплатити за мене в ресторані, чи що я приймаю подарунки 8 березня і вважаю, що ненормально від цього відмовлятися, бо мене це влаштовує і не принижує. Мене б принижувало це тоді, якщо я не могла б сама за себе заплатити і шукала чоловіка, щоб, умовно, в ресторані поїсти. А коли в мене є можливість дозволити собі будь-що, мені подобається відчувати додаткову турботу. У світі, де ти маєш бути суперсильною жінкою, мені подобається мати моменти, де можу відчувати себе слабкою.
Але всім людям ніколи не вгодиш, особливо якщо велика кількість підписників, адже в кожного різний психоемоційний стан. Я ставлюся максимально нейтрально і спокійно до таких історій. Мені дуже подобається, коли мої підписники самі входять у дискусії під дописами, я радію, що люди починають спілкуватися.
– В інтерв’ю Раміні ви сказали, що 20 років тому не були готові до такого великого щастя, маючи на увазі стосунки з колишнім міністром закордонних справ України Дмитром Кулебою. Як зрозуміли, що все ж готові?
– Рішення про розлучення ініціював мій колишній чоловік. У мене є дві дуже важливі події в моєму житті – це звільнення і розлучення. І хоча в моменті мені здавалося, що це мало не кінець в особистому житті чи кар’єрі, згодом я зрозуміла, що це таки найкраще, що зі мною сталося. Бо насправді це дало мені можливість бути щасливою з Дмитром. Мені здається, коли треба наважуватись – це привід задуматись.
Коли відчуваєш, що це не просто кохання, а якесь надкохання, на 100% твоя людина. Людина, з якою тобі легше дихати, яка не викликає в тебе жодного роздратування, з якою ти постійно хочеш бути поруч, за якою сумуєш, навіть коли їдеш на роботу… Ти просто бачиш своє життя тільки так і ти до нього йдеш.
Мені здається, що розлучення – це ніколи не трагедія, а навпаки, нова можливість для двох людей стати щасливими, бо якщо вони підходять до розлучення, то це означає, що жоден із них не щасливий у цих стосунках. Коли хтось хоче піти, а інший це розуміє і намагається втримати чи стати іншим, це ніколи не призводить до щастя. Коли хтось наважується такі стосунки розірвати, то з’являється можливість стати щасливим. Мені здається, кожна людина заслуговує на щастя, і найгірше, що можна робити – це терпіти.
Я вже казала, що проти жертовності і проти жертвувати собою заради стосунків, в яких ти нещасливий, неважливо, заради дітей, батьків чи суспільства. Ніхто ніколи цю жертву не цінуватиме.
– Як порозумітися з дітьми коханої людини?
– У нас не було такої проблеми. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я відправила сина до його тата, який вже давно живе в Швеції. У той період, коли ми з Дмитром почали жити разом, Саша був на відстані, а коли повернувся влітку минулого року, стосунки були максимально комфортні. Вони вже були знайомі онлайн, окрім цього, ми бачились кілька разів за кордоном, тому все пройшло спокійно. З дітьми Дмитра так само – його син вже дорослий, йому 19 років, донька – підліток, у нас усіх дуже гарні стосунки.
Головне – не намагатися стати батьком чи мамою іншій дитині, якщо тебе про це не просили, чи нав’язувати себе як супердруга. Діти коханої людини – це завжди дуже важливі люди в твоєму житті, але наскільки тебе допускати в їхнє життя, вирішують вони.
– Ви з Дмитром якось розповідали, що хотіли переїхати в село на Полтавщину, відкрити там сироварню. Наскільки ця ідея близька до реалізації?
– Поки це все-таки більше мрія (усміхається).
Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю з корінною киянкою – бізнесвумен та дружиною лідера рок-гурту “Машина времени” Андрія Макаревича Ейнат Кляйн: “Євреї та араби теж “брати”. Як це нам допомагає?”.
Ще на OBOZ.UA інтерв’ю з письменницею Іреною Карпою – про війну в Україні, поїздку на Донбас із Сергієм Жаданом і справжнє ставлення французів до Путіна.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!
