Триразовий чемпіон Європи та володар Кубка світу з ушу, лейтенант ЗСУ Суонг Артем Тхеа був відомий серед побратимів як “Воїн світла”, який ніколи нікого не підводив, чого б йому це не коштувало. Рідна тітка Артема Вікторія Мельник розповіла, наскільки важко її племіннику було на “нулі” в Донецькій області, але командир взводу механізованої роти навіть не думав кинути “своїх хлопців”. Що б він не робив, завжди доводив справу до кінця – і в спорті, і на полі бою.
Відео дня
У розмові з OBOZ.UA Вікторія розповіла про велике серце Артема та порятунок тварин, тяжку службу й день загибелі. Також вона згадала перші кроки майбутнього чемпіона, коли він буквально жив у залі, який допомагав ремонтувати. І великі перемоги не змусили себе довго чекати. Суонг вісім разів ставав чемпіоном України, а з 2013-го входив до збірної. Йому пропонували залишитись у Камбоджі, але Артем обрав Україну, за яку тричі перемагав на чемпіонаті Європи і ставав володарем Кубка світу. А сьогодні родина добивається, щоб йому надали звання Героя Україну (посмертно).
– Вікторіє, відомо, що Артем був вихованцем Броварської спортивної школи ушу, яка розташована в залі “Світлотехнік”. А як він захопився єдиноборствами?
– Ми з сестрою народилися в Києві, батьки наші – також, жили на Академмістечку. Артем пішов тут у перший клас. А потім батьки купили в Броварах земельну ділянку, почали будуватися і переїхали туди. А перед цим, коли він був на Позняках, почав відвідувати заняття з ушу. Він там побував кілька разів, але йому сподобалось.
І коли вони приїхали в Бровари, Юля знайшла недалеко від них оцей же комплекс – “Світлотехнік”. Так от, він туди пішов – і все, там і залишився. Йому дуже подобалось займатись, не пропускав жодного тренування. Для нього це вже стало великим захопленням. Він там навіть допомагав і фарбувати, і реставрувати зал. Перебував там і вдень, і вночі.
– Потім це вилилося в такі гучні здобутки. Можливо, ви пам’ятаєте, яку зі своїх перемог він цінував найбільше або що для нього було найважливішим у спортивній кар’єрі?
– Ушу загартовувало у ньому витримку, наполегливість. Тобто навіть коли щось не виходило, він усе одно старався, все одно тренувався і докладав зусиль, поки в нього не вийде. От настільки він був такий наполегливий і відповідальний.
Навіть був один випадок: напередодні змагань він йшов додому у Броварах, а хтось рухався йому назустріч (він потім казав, що не пам’ятає, хто це був, мовляв, ішов у навушниках), після чого його смикнули за плече, Тьома повернувся, і йому дали в око. Розбили тоді й око, і брову, і все.
Сестра тоді викликала швидку, їхали до Києва, до Олександрівської лікарні, яка тоді була чергова. Там йому зашивали обличчя і сказали, що не можна ніяких тренувань, ніяких виїзних змагань, а це мав бути якийсь чемпіонат. Але Артем сказав: “Ні, я не можу підвести своїх хлопців”. Він усе одно виступив, і тоді вони теж посіли перше місце.
Востаннє, коли він був удома у грудні, я йому навіть казала: “Тьом, йди у СЗЧ. Бог з ним, хто і що подумає”. А він каже: “Я не можу підвести товаришів. Вони на мене надіються, вони на мене чекають”. У нього було це відчуття справедливості… І знаєте, це нас так батьки виховували, і ми так виховували своїх дітей – незважаючи ні на що, якщо ти пообіцяв, то повинен зробити.
– Він брав участь у шоу “Україна має талант” і, судячи з відео, сподобався і суддям, і глядачам, але ніде не змогла знайти, чим закінчилася ця історія.
– Їм тоді сказали три “так”, але вони далі не пішли, тому що потрібно було обирати: або далі брати участь в “Україна має талант”, або готуватись до зборів. І він усе-таки обрав збори. Свого часу Артем навіть знімався у кліпі Монатика, за що йому подарували білі кросівки, вони йому так сподобались.
– Ви писали, що завершити кар’єру Артема змусила травма. А що трапилось?
– У нього була травма коліна, тому він, сказав, що все, досить, оскільки боявся, що воно може піти далі й призвести до більшого загострення. Він же ще до Камбоджі їздив і там виступав, йому навіть пропонували тоді залишитися і виступати за цю країну. Він відмовився, сказав, мовляв, ні, я тільки буду за Україну. І повернувся додому.
– У нього тато звідти?
– Так, тато з Камбоджі. Але зараз він мешкає в Україні. Вони все життя прожили у Броварах із сестрою. Ну тобто спочатку в Києві, а потім у Броварах.
– А як батьки познайомилися?
– Раніше у Києві, де Республіканський стадіон, був такий великий ринок, куди приїжджали різні люди та продавали речі – джинси, всякі куртки. Ну, в 90-х роках. І майбутній батько Артема так само там торгував. Він – сирота, і коли в них у Камбоджі тривала війна кхмерів, дітей відправили до дитячого будинку, а потім їх вивезли до України. Він тут навчався. Здобув освіту у Хмельницькому.
Коли Союз розвалився, важко було знайти роботу за освітою, і вони почали човникувати. Возити речі. І Юля з мамою якось пішли на базар, Юлі потрібні були штани. І так вони якось познайомилися. Юля казала, що навіть не знала, чому дала свій телефон. Тоді ж були тільки стаціонарні. А він подзвонив, запросив у гості. Так вони почали спілкуватися.
Два роки спілкувалися, а потім одружилися. А невдовзі в них народився Артем. Боже, як вони цього Тьому любили! Ви просто не уявляєте. І Юля моя, для неї Тьома – це просто все… Я пам’ятаю, коли в них були важкі часи, Юля позичала-перепозичала гроші. Вона шила йому костюми. Тому що Федерація не давала костюми для виступів. Все самі.
Купувала йому квитки за кордон чи ще кудись, куди вони їхали, а їздили за свої кошти. І Юля все одно позичала. Звісно, щось вони там заробляли. Вона крутилась, як тільки могла, щоб тільки Тьома поїхав, щоб тільки Тьома не пропустив, щоб у нього був найкращий костюм, щоб у нього все було найкраще.
– А чому після закінчення кар’єри Артем вирішив стати баристою?
– Дивіться, він коли тренувався сам, то ще й встигав готувати діток. Він хотів бути тренером. Він же закінчив педагогічний у Переяславі, у нього є вища освіта, і хотів працювати з дітьми. У нього в Бучі чи в Ірпені була одна школа і друга – в Броварах. Його дуже любили діти, любили їхні батьки, його всі любили.
Але настав такий момент, коли він не встигав і тренуватися, і готувати діток. Тоді він їх залишив. Після його травми Юля казала: йди займайся дітками. А його знайомий у Броварах якраз шукав баристу, і Тьома вирішив спробувати. І йому так це сподобалось! А він такий наполегливий: за що не береться, йде все вище і вище. Воно в нього так виходило.
Потім він в кафе пішов працювати на Андріївському узвозі. І там уже допрацювався аж до адміністратора. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Олею.
– А дітки у них є?
– Ні, не встигли. Вони одружилися у жовтні 2023-го. Вона поїхала до Львова, де він проходив тоді навчання. Повістку йому дали у серпні 2023-го. Спочатку він проходив підготовку в Чернігові. Потім їх там частину відібрали та відправили до Львова. А після Львова Артем серед найкращих поїхав навчатися вже за кордон, до Польщі, й отримав там червоний диплом.
А коли сюди повернувся, то їх одразу відправили на “нуль”. На передову. І він усього, ну, може, два рази на рік приїжджав.
– Що можете розповісти про його службу? Відомо, що Артем був командиром взводу механізованої роти, яка протистояла російським окупантам на Донеччині.
– Я знаю, що побратими його сильно любили й цінували. Називали його воїном світла. Бо він там і був отим світлом.
– Ну, і тепер зрозуміло, чому позивний був “Камбоджа” – через коріння.
– Так. Ну і зовнішність у нього така екзотична. Нетипова. На фронті він завжди перебував із хлопцями. Навіть коли казали: ти можеш бути на КП чи ще десь, а його хлопці були на передовій, він казав: “Я буду з ними”. Може, якби він там із ними не був, то залишився б живий.
І Оля йому казала: “Тьом, ну, посидь ти там, що ти постійно вилазиш?” А він відповідав: “Та вони всі бояться, не виходять, а треба збирати розвідувальні дані”. Бо від них ці дані вимагали. От він і йшов. А хлопці сиділи й не вилазили.
Оля казала: “Тьом, ну, ти розумієш, що тобі є заради кого залишатись?” Він відповідав, що розуміє. Але, каже, в мене є наказ. І все. А він такий: або робить добре, або не робить узагалі. Він не буде робити аби к.
– Розумію, що вам дуже боляче, але чи можете розповісти про його загибель? Як це сталося? Відомо тільки, що він виконував бойове завдання поблизу населеного пункту Оріхово-Василівка Бахмутського району Донецької області.
– Нам нічого особливо не розповідали. Тільки що це було скидання боєприпасу з дрона. Додали, що там ще буде якесь розслідування. І все. А сталося це 22 квітня 2025 року. Якраз після Великодня. Востаннє ми з ним переписувалися 21-го числа. Якраз у нас тоді була така загальна родинна група, де ми всі спілкувались. Артем там виходив на зв’язок.
І 21-го Артем написав, що дрони так сильно активізувалися, боюся, тут можна і залишитись. Я йому: мовляв, не кажи так. А він відповів, що це просто жесть. Каже: “Нам не дозволяють стріляти, а вони – вилазки роблять і дані збирають”. А ми, каже, просто сидимо.
Ну, вочевидь, росіяни позбирали всі дані, побачили всі точки, хто і де перебував. І почали. І він у нас, виходить, у ніч із 21-го на 22-ге квітня загинув. Поховали його тут, у Києві, на Берковцях.
– Бачу, у нього чимало нагород і відзнак. “Срібний Хрест” головнокомандувача ЗСУ, орден Богдана Хмельницького III ступеня, медаль “Захисник Сходу”.
– Частина медалей у дружини, частина – у мами. Нам сказали, що в нього є ще одна відзнака, але військова частина її ще не передала. Тому я не знаю, що ще повинно бути.
Коли він востаннє був у нас у грудні, я тоді так пожартувала… “Тьомо, буде що дітям і онукам розповідати”. А він каже: “Тьоть Вік, я хочу все забути. Все, що я там бачив. І нікому не розповідати”. Ви знаєте, Тьома ніколи не вживав алкоголь, а востаннє, коли приїздив, Оля казала, що випив чимало. Йому дуже було важко їхати. Я бачила, що він не хотів.
Коли ти приїжджаєш сюди, бачиш одну реальність. А коли їдеш туди – зовсім іншу. Але оце ж почуття обов’язку: “Я пообіцяв, на мене чекають”.
– Бачила багато гарних і дуже теплих спогадів про Артема від друзів, знайомих та близьких. Але якби ви могли виділити у ньому найголовніше…
– Якби мене попросили намалювати Тьому, я б намалювала одне велике серце. До речі, буквально за тиждень до його загибелі знайома виставила фото маленького котика у підвалі. Така гарненька киця. І написали, що шукаємо для нього родину. І він подзвонив Олі й каже: забираємо. Оля каже: “Та куди? У нас уже є один”. А в них уже була Пепа, яку він теж на вулиці підібрав. А він каже: “Оль, забираємо”.
І ця моя знайома винесла котика з підвалу, а ми з Олею поїхали та забрали. Він її врятував – тільки по відео бачив. Так і не дочекалась кицька Артема.
Коли бачилися з ним востаннє, я кажу: на роботі у нас так холодно. А він, коли їхав, о сьомій ранку забіг до мене й каже: “Тьоть Вік, це вам моя курточка, щоб вам було тепло”. І в мене залишилась його військова курточка, підписана: “Суонг”. Я питаю: “Я тобі, Тьом?”. А він: “Тьоть Вік, у мене є”. Це людина з таким великим серцем…
Тому я так не хочу, щоб пам’ять про нього згасла… А ми ніяк не можемо підписи зібрати. Кажу: чому від 25 тисяч залежить доля людини? Про нього повинні всі пам’ятати. Я розумію, що всі герої, але він дійсно заслуговує, щоб його не забули.
Рідні та близькі Артема просять всіх небайдужих підписати петицію про присвоєння йому звання Героя України (посмертно) як вияв вдячності й шани за його безмежну любов до України, героїзм і відданість справі свободи.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
