Відома телеведуча Лідія Таран зникла з українського телепростору після початку широкомасштабного вторгнення. З метою безпеки журналістка разом із донькою Василиною виїхала до Франції. Вже другий рік працює власною кореспонденткою “Укрінформу” в цій країні.
Відео дня
В інтерв’ю OBOZ.UA Лідія Таран розповіла про життя у Франції – відверто і з гумором, а також про особисте – те, чим готова поділитися. Ми поговорили з Лідою про побут за кордоном, французьку ввічливість, український борщ без квасолі, вступ доньки до престижного вишу в Парижі, нові стандарти краси і про те, чому вона досі не вважає себе емігранткою.
– Лідо, нещодавно ти поділилася в Instagram новиною, що донька стала студенткою Інституту політичних досліджень – одного з найпрестижніших університетів Європи. Як ви прожили і пережили весь шлях до вступу?
– Це був дуже довгий і непростий шлях. І, чесно кажучи, коли ми його розпочинали, навіть не уявляли, наскільки важким він буде. По-перше, ми цього не планували. Донька завжди мріяла про Києво-Могилянську академію або про Український католицький університет. Коли ми опинилися у Франції після повномасштабного вторгнення три роки тому, у Василини в “багажі” була друга іноземна – французька, яку вона вивчала в гімназії. Але на рівні десь А1, ну, максимум А2.
А зараз вона гарно володіє мовою. І тут немає якогось “секретного рецепту” – це просто час, молодість, бажання вчитися. Окрім того, вона внутрішньо не опиралася змінам, як це часто буває. Я знаю багато історій, коли діти довго не могли прийняти нову реальність, відмовлялися вчитися, адаптуватися. Особливо це було видно, наприклад, у Німеччині, де українських школярів одразу переводили в окремі адаптаційні класи. Чесно кажучи, там вони часто просто нічого не робили. У Франції система інша – українських дітей набагато менше, і жодних адаптаційних програм немає. Відразу – повне занурення.
Спочатку ти не розумієш нічого. Але завдяки кмітливості, допитливості та зусиллям починаєш пливти. І чим молодший, тим швидше відбувається ця адаптація. Коли ми приїхали, Васі було 13. На початку вчителі йшли їй назустріч, не висували одразу ті самі вимоги, як до інших дітей. Але вже наступного року вона складала іспити (аналог нашої державної атестації після 9 класу) – усе французькою. Потім вона закінчила коледж, пішла до ліцею, який, до речі, сама вирішила змінити, обравши інший. За французькою системою в неї поки залишався ще рік навчання в старшій школі.
Паралельно ми не кидали українську освіту – вона продовжувала навчання в нашій школі онлайн. І от цього року випустилася. Ми вирішили спробувати вступати до університету за українським атестатом. Це складніше, ніж за французьким, і потребувало величезної підготовки. Треба було скласти іспит з французької мови – на рівні носія. Крім того, зібрати велике досьє: дипломи, сертифікати, мотиваційні листи, і пройти тести. Нам дуже допомогло, що Вася – активна учасниця “Пласту”. Займається триатлоном, відвідувала театральний гурток. А університети в Європі звертають увагу на всі ці активності – це важливо. У результаті зібрали дуже комплексне, гармонійне досьє. Подали заявки до десяти вишів – і не отримали жодної відмови. Зупинили свій вибір на Sciences Po.
– Як Василина відреагувала на новину про вступ?
– Їй було, чесно кажучи, не до святкування. Водночас вона складала випускні іспити у французькій школі та закінчувала українську. Коли надійшов лист із запрошенням на фінальний етап вступу – співбесіду – ми вже розуміли, що шанси дуже високі, близько 70-80%. Коли вона отримала цей лист, я була у відрядженні в Люксембурзі. Вона написала, разом пораділи. Потім відбулася співбесіда – і згодом надійшла схвальна відповідь.
– Минулого року ти стала магістром стратегічних комунікацій у Франції. Що стало викликами у цьому навчанні і що найбільше подобалося?
– Для мене це була не зовсім випадковість. Коли ми приїхали до Франції, була, як і всі, дезорієнтована, не знала, чи буде робота. Але потім її виявилося так багато (сміється). І я не мала часу, як люди, походити на якісь курси, програми підтримки з грошовими виплатами. Одного дня вирішила подивитися, чи можу податися на магістратуру в місцевому університеті. Подумала: якщо раптом залишусь без роботи – треба мати план Б, розуміти, чим тут займатись далі. Подала документи. Була впевнена, що мене не візьмуть, бо чітко розуміла: мій рівень французької тоді був недостатній. Я ще наївно сподівалась, що деякі курси будуть англійською. Але ні – все було винятково французькою. Мене все ж зарахували. Це був перший рік повномасштабної війни, і, можливо, через обставини тоді приймали трохи інакше, ніж зазвичай. Потім – уже нікого подібним чином не брали.
Я сприйняла це як шанс вивчити мову методом повного занурення. Почала ходити на лекції і відчула себе наче в окропі: або згориш, або випливеш. Думала: дотягну до першої сесії, а там буде видно. Але потім були екзамени, де ти не можеш прийти і відбрехатися – трохи на англійській, трошки жестами. Три екзамени в один день, назавтра – знову три екзамени. Приходиш – і пишеш, пишеш. Першу сесію я завалила, пересклала згодом.
І якось таки змогла. Зрештою, за ці роки мій рівень французької зріс колосально. Я працювала цією мовою, вирішувала всі побутові й професійні питання французькою – і це пришвидшило засвоєння в рази. Порівняно з людьми, які просто ходять на курси, мій прогрес – у тисячі разів швидший. Бо наприкінці я не просто здавала сесії, а написала 70-сторінкову наукову роботу і захистила її. Цей режим “шаленої білки” був важкий, але ефективний. За дуже короткий час я вийшла на рівень французької, якого зазвичай досягають за три роки.
Хоча досі до кінця не розумію, навіщо мені був такий скажений темп – це була чиста авантюра, виснажливий стрес. Знаєш, той момент, коли вже не можеш зупинитися, бо впряглася. Але зовсім не так я мріяла здобувати другу освіту. Думала, що, можливо, з’явиться час спокійно повчитися, походити на лекції без поспіху. Натомість у кожну перерву я бігла в бібліотеку й працювала над українськими проєктами. А на вихідних займалася зйомками. Це було непросто, але цікаво. Нудно точно не було (сміється). Сказати, що я була зайнята, – нічого не сказати. Тому мені не було коли замислюватися над тим, про що писали на форумах: “Сиджу й не знаю, що робити”, “Тут так важко”, “А як прожити без творогу [сиру]”. Мене ці речі просто не встигали торкнутися. Хоча форуми читала, моніторила обговорення – але почувалася впоперек цієї дискусії.
– Що у французькому способі життя тобі подобається, а що – неприйнятне?
– Мені дуже подобаються французькі потяги – часто подорожую по роботі, тож залізниця для мене стала буквально другим офісом. Я люблю цей комфорт: у поїзді працюю, пишу тексти, заливаю матеріали на сайт. А ще вокзали – майже на кожному хтось грає на піаніно, і це створює особливу атмосферу. Загалом мені близький стиль французького життя. Але поки я не маю змоги жити в такому ритмі – розміреному, зі строго визначеною обідньою перервою. Коли під час навчання проходила практику в комунікаційному відділі мерії, помітила, що багато хто працює з дому, і в офісі буває майже порожньо. У нас такого поки не уявити.
Є речі, які мені було складніше прийняти. Наприклад, як працюють офіційні установи – зовсім не так, як в Україні. Навіть якщо ти когось знаєш особисто, все одно маєш офіційно написати запит, щоб отримати відповідь. Це частина культури ділового листування, її не обійти. Але приємні винятки, коли вдається домовитися напряму, все ж таки трапляються. Хоча процедурність – це тут норма. Але я вже змирилася. І навіть певною мірою мені цікаво спостерігати, як ця система працює – розмірено, по-іншому.
– Кілька років тому я жила в Парижі місяць і зробила для себе такий висновок: французи можуть бути дуже привітними, усміхненими, допомогти, коли треба. Але навряд чи ти станеш для них тим другом, якого просто так запросять на вечерю.
– Мені здається, це багато в чому наша культурна особливість: людина на порозі – треба нагодувати. Мабуть, це відлуння нашої історії – голодоморів. Вони таким не травмовані, не акцентують і не ставлять їжу на перший план. Якщо французи й запрошують у гості, то заздалегідь, продумано. І якщо кажуть, що буде аперитив – то так і буде: канапки, келих напою. Але я не берусь казати, що це добре чи погано – просто інакше.
У нас часто немає дистанції. Наше панібратство, коли можна з кимось “залупашити вареників”, а потім одразу вважати, що маєш право лізти в душу, – не факт, що це така вже чеснота. У нас легко порушуються особисті межі. Люди, яких ти навіть не знаєш, можуть напряму писати тобі в соцмережі: “Ой, ви щось маєте такий поганий вигляд”. Хочеться їм відповісти: “Та ви теж не помолодшали”. У Франції таке неможливо. Ніхто не дозволить собі безпардонно говорити тобі якісь речі, які можуть ранити. Але й у своє коло сторонніх не пускають. Вони індивідуалісти, ми ж звикли до колективного життя – бо так легше виживати. У нас горизонтальні зв’язки вмикаються сповна: якщо сват-брат, то автоматично має допомогти.
У Парижі ніхто не кидатиметься тобі в обійми і не тягтиме одразу на обід. Але вони справді дуже ввічливі й відкриті в спілкуванні. Проте, треба сказати, що іноді ми це плутаємо з близькістю. Наприклад, коли при зустрічі – цей обов’язковий “цьом-цьом” у щоку. Мене це теж кілька разів збивало з пантелику. Але французи все ж таки оберігають свою дистанцію. Але я не хочу узагальнювати – кожному варто залишати простір бути собою. На моєму шляху траплялося дуже багато різних прикладів. Були неймовірно щирі й відкриті французи, які допомагали без жодного пафосу – від серця. Я знаю місцевих, у чиїх будинках досі живуть українці: вони віддали їм свої оселі. А були й українці, які, на жаль, іноді поводяться дивно – зокрема, в соцмережах. Критикують, нав’язують свою правду, засуджують. І це не якісь особливі “репрезентанти” – це звичайні представники нашої нації. Наші люди.
Але я все-таки хочу зазначити: тут, у Франції, люди століттями живуть у спокої. А наші – вимушені були або когось рятувати, або самі рятуватися. Тому нас, відверто кажучи, взагалі некоректно порівнювати. От, наприклад, мою маму ніхто не змушує щодня здійснювати подвиги на дачі. З ранку до вечора – на межі виснаження, а потім бідкатися: “І половини не встигла зробити”. А тим часом така ж сама француженка, теж із городиком, виходить уранці, поколупає три кущі – і йде собі пити каву з подружкою.
– Як тобі живеться в побутовому плані? Є щось таке, за чим сумуєш?
– Періодично, як і всі українці, варю борщ – щоправда, без квасолі, бо Вася її не любить. Тут, до речі, продаються деруни – перетерту картоплю люблять усюди в світі, не тільки в нас. Загалом є базовий набір продуктів, з яких готують у різних країнах, просто в кожного – своя варіація. Чи сумую за чимось побутовим? Ні, у мене такого немає. Вважаю, що побутовий сум з’являється тоді, коли у людини багато вільного часу – а в мене його просто не буває. Ну, хіба якщо ти страшенно прив’язаний до якогось продукту, типу кефіру – можливо, сумуєш. Але й тут кефіру повно. Світ зараз дуже глобалізований.
Звісно, можна себе запитати: “Коли я востаннє їла помідори, які справді пахнуть помідорами?” Давно. Але я знаю, де їх знайти на місцевому ринку. І загалом – просто не встигаю за чимось сумувати, бо буваю в Україні – там моя мама, брат і вся родина, тож намагаюся приїжджати частіше. Я вже не раз казала й повторю ще раз: я не в еміграції. Працюю тут як власна кореспондентка державного агентства “Укрінформ”. Фактично перебуваю у тривалому відрядженні – так і зазначено в моєму контракті.
– Чи маєш нині якийсь стосунок до телеканалу “1+1”, де пропрацювала багато років?
– Так, я час від часу включаюся на свій рідний канал, коли запрошують – і в ефіри “Сніданку з 1+1”, і в межах телемарафону. Але ми співпрацюємо на добровільних засадах, це, по суті, волонтерська діяльність.
Ось за кілька тижнів знову поїду в Україну – і там уже поїм собі і те, і це, і салат “Шубу” зверху. У Франції я якось навіть намагалася приготувати Василині сирники, а вона каже: “Ну що ти з тими сирниками?” – “Ти ж їх так любила в Україні!” – “Але ми ж не в Україні”.
І справді: найсмачніші локальні страви – там, де вони народилися. Якщо це мамині помідори – то краще, щоб вона сама їх передала, а ще краще – приїхати до мами й разом з нею з’їсти того помідора. Або зробити з нього салат із цибулькою. Навіть борщ тут не їсться так, як в Україні. От минулого року, під час Олімпіади, був український кейтеринг в Українському домі – подавали борщ, голубці й інші страви. Я купила (не згадуватиму про ціни!) – скуштували з колегою і дійшли висновку: непогано, але так далеко від України воно не так смакує. Ну справді. Можливо, комусь бракує тут, що не маємо такого швидкого доступу до медикаментів, як в Україні. У нас вийшов із під’їзду – і відразу потрапив в аптеку. Тут суспільство менш аптекозалежне. Хоча ось нещодавно французький міністр виступив і сказав, що французи споживають на 20% більше антибіотиків, ніж німці. Але я, чесно, не бачила тут жодного разу, щоб хтось казав, що лікується антибіотиками.
Я не намагаюся шукати відмінності, хоча вони, звісно, помітні. Українці звикли, що можна вийти по хліб, дорогою купити фрукти з розкладки, пару шкарпеток, диню, корм для кота і ще й каву. Тут немає стихійної торгівлі. Хочеш фрукти – іди на ринок. Ніяка бабуся тебе в переході не візьме в обійми: “А чого ти в мене сьогодні нічого не купила?”. Тут усе дуже впорядковано, із законами, правилами, санітарними нормами. Це, звичайно, правильно, але часом й трохи нудно (усміхається).
– Як ти тепер сприймаєш свою квартиру в Києві – як дім, до якого хочеться повернутись, чи як простір, який вже змінив своє значення для тебе?
– Коли думаю про свою квартиру, одразу згадується той шеврон, що “гуляв” мережею: “Лук’янівка – все, що не в нас, повз нас”. І коли бачу новину, що щось знову прилетіло в мій район, перша думка: “Знову міняти вікна?”. Для мене квартира сьогодні – це не про комфорт. Я передусім думаю про сусідів: тих, хто поїхав, і тих, хто залишився. На жаль, житло нині зовсім не асоціюється з безпекою – як і для багатьох українців. Змінити район? Купити іншу квартиру? Я тільки перед повномасштабним вторгненням закінчила ремонт. Я хочу там все-таки пожити. Два роки вкладати зусилля, щоб потім з’їхати й більше ніколи не повернутись? Ні, я проти такого сценарію. Хоча є нюанс: ми облаштували Василині кімнату для підлітка – а цей період у її житті вже минув. Вона зараз у Києві, до речі. Переживає свою революцію. Ходить з пластунами на мітинги і пише на своїх картонках французькою, щоб у Франції теж показали.
– Чи бувають моменти, коли ти почуваєшся трохи француженкою?
– Можливо, трохи й так. Наприклад, я перестала фарбувати волосся. Мій перший телевізійний ефір відбувся на Новому каналі 27 років тому – якраз у липні. І багато років поспіль мене перефарбовували стилісти, робили всі б’юті-процедури, які у нас вважаються нормою. Останні два роки не фарбувалася. Тут дуже мало людей це роблять, особливо перетонування в блондинку. Скоро приїду в Київ, маю кілька інтерв’ю, і чесно – трохи переживаю. Бо боюся, що мене можуть не зрозуміти в Україні: наразі не вписуюсь у звичні стандарти української краси. А в нас краса має “кидатись в очі” – одразу, з першого погляду. І от думаю: може, висвітлити кілька пасм для ефірів? Зізнаюся ще – вії теж не фарбую. Пів року точно. Хоча в косметичці лежить дорога модна туш. Просто тут дуже цінується натуральність. А у нас жінка після 45, як я, і не намальована? То так по хліб навіть не можна вийти!
– Лідо, перед інтерв’ю ти попередила, що не хочеш запитань про колишнього чоловіка, телеведучого – Андрія Доманського. Мовляв, з часу вашого розриву минуло вже багато років. Зараз твоє серце зайняте?
– Я не хочу про це говорити. У першій половині життя я вже достатньо ділилася особистим – провела багато років у доволі публічному просторі. Тоді і соцмережі тільки з’явилися, і жовта преса – до кінця ще не були зрозумілі нові правила гри. Зараз у мене немає бажання виносити приватне на загал.
– Як часто у Франції говорять про війну в Україні у медіа?
– Це дуже залежить від загальносвітового контексту. Щойно щось важливе скаже, наприклад, Трамп чи Зеленський – французькі медіа одразу реагують. Україна тут добре представлена: ми постійно є в новинних стрічках. Журналісти активно стежать за нашими Telegram-каналами – як офіційними, так і неофіційними. Варто лише з’явитися чомусь вагомому – і ця інформація майже миттєво з’являється й тут, без затримок. Звичайно, події в Україні – не тема номер один у французькому порядку денному, бо для них у пріоритеті – власна країна. Але Україна стабільно присутня в інформаційному полі.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з кумиркою мільйонів, телеведучою Тетяною Цимбал – про золоті часи телебачення, життя після слави та фейсбучні афери.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
