Протягом останнього тижня відносини між Азербайджаном і Росією різко загострилися, що для багатьох в Україні стало досить несподіваним. Але це зумовлено недостатньою поінформованістю, адже події, які назрівали вже давно і мають під собою багаторічні причини, були в тій чи іншій формі неминучі.
Відео дня
Детальніше про це – у матеріалі спільного проєкту OBOZ.UA та групи “Інформаційний спротив”.
Перш ніж проаналізувати причинно-наслідковий взаємозв’язок у протистоянні, яке відбувається зараз між Баку і Москвою, хочу нагадати 2020 рік і війну в Карабасі. Дивно, але тоді частина українців не розуміли, що Азербайджан проводить визвольну операцію з повернення своєї законної території, і вважали, що це була агресія й окупація Вірменії.
Знову-таки, слабка поінформованість на першому етапі не дозволяла сформувати правильне уявлення про те, що відбувається восени 2020 року в Карабасі.
До цих подій ми ще повернемося, адже вони є невід’ємною частиною необхідного для повноти картини причинно-наслідкового взаємозв’язку. А почну я саме з того, що спричинило нинішнє загострення.
Спусковий гачок
Останніми місяцями в Росії різко зросло переслідування мігрантів, особливо тих, хто отримав російське громадянство. Причому стосується це представників практично всіх неслов’янських національностей, а не тільки азербайджанців. Але саме на азербайджанську діаспору почався від початку 2025 року особливий тиск, що вилився наприкінці червня кричущим за рівнем беззаконня випадком.
У Єкатеринбурзі російські силовики провели затримання до пів сотні представників азербайджанської діаспори за підозрою у скоєнні злочину, датованого 2001 роком. Що примітно, серед затриманих були особи, які на той момент… були дітьми або не народилися зовсім.
Головні підозрювані, брати Зіяддін і Гусейн Сафарови, під час затримання просто у своїй квартирі зазнали тортур і були вбиті. Катували й інших затриманих, вісьмох із яких довелося госпіталізувати у важкому стані.
Зрозуміло, у злочину немає строку давності. Але дуже дивним виглядає те, що недоведене тоді в стінах ФСБ вирішили раптом згадати 24 роки потому і влаштувати масштабну облаву на азербайджанську діаспору з незаконним застосуванням настільки надмірного насильства, що головні підозрювані померли.
Ще раз зазначу, що переслідування азербайджанців у Росії системно проводять уже не перший місяць і, згідно з однією з версій, за цими акціями стоїть перший заступник керівника адміністрації президента РФ Сергій Кирієнко. Тобто все це відбувається не за якоюсь місцевою ініціативою силовиків, а відповідне розпорядження було спущено з самого верху. Іншими словами – має державний характер.
Зрозуміло, офіційний Баку не міг залишатися осторонь, коли його громадян відкрито переслідують, катують і вбивають, і, як то кажуть, вивернув кожух навиворіт.
Але перш ніж продовжити цю тему, проведу невеликий екскурс в історію двосторонніх відносин між Азербайджаном і Росією.
Недобросусідські відносини
У багатьох могло виникнути враження, що між двома країнами є досить виважені відносини, які якщо й не назвати відверто дружніми, то принаймні добросусідськими – цілком. Але це ще одна помилка, зумовлена поганою інформованістю. Азербайджан і Росія ніколи не були добрими сусідами, а скоріше навпаки.
Не буду колесо часу відкочувати надто далеко назад, просто повернуся в ніч на 20 січня 1990 року, коли радянські війська, згідно з указом про надзвичайний стан, пішли на штурм столиці Азербайджану – Баку.
У штурмі брало участь угруповання чисельністю понад 25 тисяч осіб у складі ганебних, каральних:
– 106-ї ПДД;
– 76-ї ПДД;
– 56-ї ДШБр;
– 21-ї ОДШБр;
– 22-го МП;
– 8-го МП.
Штурм Баку почався з диверсії, вибуху енергоблоку на АзДержТелеРадіо, що позбавило жителів країни доступу до інформації в оперативному режимі. У Баку висунулися вищезгадані формування за напрямками Сумгаїт-Хирдалан з гаком через Бінагаді; Локбатан-Патамдар; Тюркан – і широким охопленням через Мардкан і Біну, з виходом зі східного боку столиці.
Причиною штурму було те, що азербайджанський Народний фронт став серйозним суперником для Комуністичної партії Азербайджану, хоча радянські ЗМІ маніпулювали і називали причиною воєнної операції в Баку захист вірменського населення. Хоча з роками у міру розсекречення низки документів з’ясувалося, що силова акція готувалася ще з другої половини 1989 року. Тобто кривавий терор мав виключно політичний характер, що планувався заздалегідь.
Результатом терору стало ще більше бажання азербайджанців бути незалежними від СРСР, а також поява Алеї шехідів у Баку, яка не дає забувати про те, якою ціною дісталася свобода і незалежність.
Проте в Азербайджані московські політократи вбачали потенційну регіональну загрозу – з огляду на можливості Баку щодо домінування на Південному Кавказі і не тільки. Сильний Азербайджан не потрібен був як старому СРСР, так і новій Росії, а тому було ухвалено рішення послаблювати його через регіональний конфлікт, який би висмоктував ресурси, не давав можливості розвиватися на повноту свого потенціалу.
Таким конфліктом став Карабах в активну фазу протистояння, на території якого незаконним вірменським формуванням допомагали, зокрема, й російські підрозділи.
Після окупації Карабаху вже сучасна Росія для чинення тиску на обидві сторони і збереження віддаленого контролю над регіоном почала насичувати зброєю рівною мірою як Вірменію, так і Азербайджан, але за дуже цікавою схемою. Вірменії дуже часто продавали зброю в борг, у кредит від самої ж Росії. Деякі кредити потім прощалися, тобто зброя діставалася Єревану безкоштовно, а Азербайджан купував за живі гроші – без будь-яких поблажок.
В Азербайджані ніколи не ставилися добре до Росії, пам’ятаючи злочини минулого, і намагалися вести з неадекватним сусідом максимально виважену політику – не провокуючи агресії та імітуючи добросусідство. Але вічно це не могло тривати.
Період перелому
Ним можна назвати історичний період з 2020 року, коли під час 44-денної війни Азербайджан звільнив більшу частину Карабаху. Це стало не тільки серйозним військовим ударом по Вірменії, а й репутаційним по Росії, яка спостерігала за тим, як втрачається її зона впливу і точка тиску на регіон.
У дуже короткі терміни Азербайджан уклав низку договорів, зокрема Шушинську декларацію з Туреччиною 2021 року, що значно розширила двосторонні відносини між країнами як у гуманітарних, культурних, економічних, так і у військових питаннях.
Азербайджан демонстративно вів більш незалежну політику, не озираючись на Москву, і у 2022 році не підтримав на дипломатичному рівні російське повномасштабне вторгнення в Україну, а якраз навпаки: з перших же днів спрямував до Києва каравани з гуманітарною допомогою.
У вересні 2023 року Азербайджан розпочав 24-годинну війну, результатом якої стало повне визволення Карабаху, без серйозного опору вірменської сторони і виведення з регіону так званих російських миротворців.
Примітно те, що паралельно з бойовими діями Азербайджану в Карабасі починаючи з 2020 року з орбіти впливу Кремля почала виходити і Вірменія, причому досить стрімко. Замість старого наглядача Єреван став налагоджувати, зміцнювати і масштабувати співпрацю з Францією, Індією, Грецією і навіть Іраном.
Але саме 25 грудня 2024 року стало зрозумілим, що так, як було колись, нехай і натягнуто та імітаційно, вже ніколи не буде. Йдеться про трагедію з літаком Embraer E190 Азербайджанських авіаліній, який виконував пасажирський рейс № 8243 за маршрутом Баку – Грозний і був пошкоджений російською системою ППО ЗРПК “Панцир-С1”.
Замість того, щоб посадити літак у найближчому аеропорту, російські диспетчери відправили пошкоджений борт через Каспійське море в казахський Актау. Дорогою прямування росіяни глушили його РЕБ – для того, щоб екіпаж не міг зв’язатися із землею і доповісти обстановку. Розрахунок був на те, що борт впаде в море і ніхто так і не дізнається причин катастрофи.
Цей факт підірвав азербайджанську громадськість, але ще більше Баку обурило те, що Росія продовжувала навіть за наявності фактів і доказів своєї провини нахабно брехати і навідріз відмовлялася просити вибачення за пролиту кров.
У принципі, так само як і не просила вибачення за криваві події 20 січня 1990 року, за підтримку Вірменії під час першої війни в Карабасі та багато інших своїх злочинів, скоєних не тільки проти Азербайджану, а й багатьох інших країн колишнього СРСР. Не в правилах Москви висловлювати вибачення.
Відповіддю Азербайджану стало не тільки охолодження відносин, а й активніша робота азербайджанських спецслужб щодо російської агентури в країні.
Гібридне протистояння Азербайджану і Росії
Нинішню фазу відносин Баку і Москви я можу назвати гібридним протистоянням. За десятиліття імітаційно добросусідських відносин Росія розширила в Азербайджані свою агентурну мережу, але це не означає, що якщо місцеві спецслужби не чіпали російських агентів, то про них ніхто не знав.
Азербайджанські спецслужби на дуже високому рівні контролюють ситуацію в країні та в міру виникнення не пасивних, а активних загроз протидіють не замислюючись. Зокрема, у лютому 2025 року в Баку було оголошено про закриття “Русского дома” – псевдокультурного представництва Росії, яке в багатьох країнах являло собою оперативний штаб для шпигунів і роботи з агентурою.
Протягом останнього півріччя Азербайджан методично, відкрито, офіційно і без привернення особливої уваги ЗМІ займався зачищенням російської агентури на своїй території. І абсолютно не відкидаю того, що нинішній виток переслідувань і насильства щодо азербайджанської діаспори в Росії – це саме реакція російської влади на те, що в Азербайджані їм вельми болісно пообрубали ті ниточки, за які вони тягнули не просто роками, а часом і десятиліттями.
Висновки
Росія почала масштабну кампанію з переслідування мігрантів, рейди Слідчого комітету, що проводяться як задля підвищення показників мобілізації, так і чинення тиску на діаспори та уряди інших країн. Але саме Азербайджан став тією кісткою в горлі у російських силовиків, яку не вийшло ні перекусити, ні проковтнути.
Історична пам’ять про скоєні Росією злочини жива в азербайджанців, а нинішній підхід до двосторонніх відносин уже не працює. У той час як Росія зазнала важких репутаційних втрат, втратила довіру партнерів, зрадила сирійського диктатора Башара Асада та Іран, а також не може досягти серйозних результатів у війні проти України, Азербайджан у регіональній політиці виглядає не просто впевненіше, але саме виходить на той рівень, якого побоювалися наприкінці 1980-х радянські політократи.
Нинішнє протистояння на Південному Кавказі навряд чи може перерости в гарячу фазу, не ті сили в Росії для проведення так званої “СВО” проти Азербайджану (до чого тільки й можуть закликати російські пропагандисти, навіть називаючи Баку “русскім городом”). А ось те, що всередині самої РФ зростають репресії проти інших національностей і представників іншого віросповідання, – це черговий приклад того, що шовінізм був, є і завжди залишатиметься основою російської державної політики.
Росія вкотре показала своє справжнє обличчя, спотворене гримасою расизму і релігійної нетерпимості. І це відбувається практично завжди, коли недоімперія відчуває себе невпевненою, і місцеве, “титульне” населення слід терміново відволікати від зубожіння, деградації і дворових туалетів стабільності, що провалюються під землю.
І на сьогодні Азербайджан одним із перших настільки активно протиставив себе такій формі шантажу і насильства. У разі ж закручування спіралі шовінізму в Росії абсолютно не виключаю того, що до позиції Баку долучаться й інші країни, громадяни яких у РФ відчувають на собі переслідування та утиски.
Як і завжди, своїми діями, вихвалюваними російською пропагандою, Росія тільки заводить себе ж у глухий кут.
